Розділ VI. Вітер

     Моя зупинка, я вийшла з маршрутки. І почула, що позаду мене хтось човгає. Це була Марійка, її всі добре знали в селі.

-           Марійка, вас провести? – моя совість мене б загризла, як би я не запропонувала допомогу бабулі.

-           Та ні, дитинко. Я сама, не хочу тебе затримувати, - ковиляючи ногами і тримаючись за палицю говорила Марійка.

-           Та я нікуди і не поспішаю. Давайте вашу торбу, - а торбинка, то виявилася нелегкою.

-           Ну добре. Тільки ти мене за руку не веди, я звикла сама спиратися за палицю, а то ще і тебе до низу потягну, так і двоє впадемо, - усміхаючись відповіла Марійка.

     І ми пішли поряд, народжені такими різними епохами, але…ми були рідні, свої. Ми були частинкою такого чогось рідного і добре знайомого.

-           Чуєш, а де твій тато? Він з вами живе? – я на секунду зупинилася і моє обличчя відтворило якийсь сум. Хоча доволі типове запитання, і як би все нормально. Але все одно, воно змушувало згадати чого в тебе так і не було справжнього.

-           Ні, вони з мамою розлучені, - хоча мені хотілося сказати, що мама вдова і тато помер у нерівному бою із зеленим драконом.

     І знову я поринула у спогади. Ніч. Я йду по освітленій вулиці, а переді мною моя бабушка тягне на спині мого п’яного батька. Ще згадую, сон під столом в одних трусах, він не зміг дійти до кімнати. Я б так хотіла забути ці спогади. Я б хотіла не чути слова: «як задовбали ці діти!». Звісно це було сказано не мені, а комусь, але ж хто міг знати, що моя кімната була за стіною…а стіни тонкі. Чи хто ж міг знати, що речення «ти виростеш бомжом» ніколи не зникне з нашої пам’яті. Мені так було шкода братика, йому було лише 8. Мені було шкода маму до болю і плачу, вона терпіла це все заради образу «щасливої» сім’ї. Її вистачило на 20 років, а потім були лише два слова: «пішов геть».

-           Так буває, - Марійка зробила глибокий вдих. Напевно у неї своя драматична історія.

     Але не будемо про печальне. Це вже все у минулому, а його не повернути і не змінити. Треба йти далі, і не чекати ні від кого пояснень. Кожен зробив свій вибір, і я знаю одне, що можна зробити помилку лише раз, а потім це вже буде конкретно свідоме рішення. Тато свій зробив. Тому, геть смуток, особливо коли ти поряд біля Марійки, бо в неї завжди знайдеться цікава історія, чи то про козу чи про виноград. Вона ніколи не сумувала, і не дозволяла себе жаліти, навіть коли втратила синів.

-           Ну все, моя хатка, - ми підійшли до Марійчиних воріт, і я віддала їй торбинку. – Дякую сонечко. Бажаю тобі гарної долі, щасливої.

-           Дякую, - таких побажань у мене ціла колекція. Але вони це так мило бажали, що часом набігав якийсь смуток. Щастя хочуть усі, але так мало його по справжньому мають. І я боялася бути однією з них. Але може просто вони не захотіли? Легше терпіти чим невідомість? 

     Я стояла на пустій вулиці, де на мене дивилися безмовні будинки. Деякі з них були порожніми, деякі оживали тільки на літо. А деякі…як ось цей, що був навпроти будинку Марійки. Я б назвала його будинком вітрів і пустоти. Проломлений дах, розбиті вікна. Такий старий, змучений вигляд. І мені стало страшно, а може я такою стану? Може весь край стане такими? Покинутою пустелею.

     Я дивилася ще мить і спитала у вітрів, чи не знаю у кого… «як не стати такою?». Як не мати такий дім? Як перестати відчувати себе відкинутою? Не цікавою? Не талановитою?

     Просто перестати бути. Сумніви тільки в тобі. Ми самі одягаємо на свою шию ярмо. І тягнемо за собою нещасні спогади, комплекси.

     Якою б не була наша історія, і про які б минулі баталії не говорили…зараз ми незалежні, але поки не вільні. Нас тримають в полоні слова, але вони не наші. Тільки ми обираємо якими бути. І якщо Бог наділив нас своєю державою, якщо ми є частинками єдиної прабатьківщини, якщо наша мова виростала разом з нами, з нашими предками, якщо вона зшивала нашу історію… І ось це відчуття…Собори душ своїх бережіть.

Так закінчився серпень.