Розділ V. Слова

     Моя маршрутка і я буду вдома. Я часто питаю себе: «а що таке дім?», це місце або люди? І чи можуть рідні стати чужими і дім перетворитися на пекло? І чому Бог допускає, щоб робили боляче саме рідні? Я згадую свої 18, коли моя тітка посадила мене навпроти себе і сказала, що я прямолінійна і не жіночна, а от її донька Аліночка чуттєва і відчуває все прекрасне. В цей момент я думала лише про одне – як не заплакати.

     Час пройшов, і такі речі слід забувати, і не тому, що тебе образили, а тому, що ти захочеш помсти. Захочеш показати, доказати… І це може стати твоїм поганим стимулом. У мені купа страхів, але найстрашніше жити не для себе, а щоб комусь щось довести. Але життя – це не забіг на коротку дистанцію. Це вдихи і видихи, це мозолі на ступах, це списані листи блокноту. Це спогади, плани, мрії, бажання.

     Але є рідні, яких і справді треба цінувати. Коли я прийшла вся в сльозах додому після розмови з тіткою, то замість жаління отримала справедливу прочуханку від брата.

-           Льо, перестань плакати! Ти не зміниш людей, а просто зіпсуєш собі нерви! Ми ображаємось на людей, бо не приймаємо їх справжніми. Якщо тобі не подобається людина, то не спілкуйся. Не можеш? Фільтруй, пропускай слова і не будь жертвою,- брат сидів на дивані і дивився на мене.

-           Але, браті, чого вони такі? Шо я їм зробила? – я сиділа на іншій стороні дивану піджавши ноги під себе. Мої очі були наповнені сльозами, бо мені знову сказали, що я якась не така.

-           Тобі стане легше від причини? Може їм просто так подобається жити! Може вони себе так захищають? – він витягнув телефон і щось задумливо почав в ньому писати. – Льо, людей не зміниш ображаючись. Ти плачеш, бо програла. А мала витримати. Якщо ти будеш ревіти від кожної людини, що на тебе скоса подивилася, то ти ніколи не станеш успішною.

-           Так чому це не можуть робити чужі люди? Чому роблять боляче саме рідні? – я була вся в сльозах і ревіла як вміють це робити дівчата.

-           А ніхто не казав, що вони мають бути святими. Це теж звичайні люди. Скажи «дякую», що вчать. Тепер тобі не буде страшно. Тебе образили найрідніші! Всьо, припиняй цей плач Ярославни! – він вийняв серветку з пакету, що лежав на дивані і поклав її розгорнуту прямісінько мені на голову і вона закрила на половину моє лице.

     Я не можу сказати, що я одразу перестала плакати і все зрозуміла і стала не такою як була. Бо так не буває. Не буває так, що ти собі пообіцяєш не бути ось такою і перестаєш. Скільки ще зі мною ставалося прикрих ситуацій, і скільки разів я ще лила сльози. Напевно в мені багато сентиментальності, і я хочу скрізь бачити друзів. Але скільки на світі існує людей, які по-справжньому переживають за почуття інших? Хіба не всі живуть за своєю правдою і вигодою?! Сьогодні ви рідні, а завтра ваші інтереси перетнулися. Типовий приклад, коли ділять спадок. Один лист може зробити найрідніших заклятими ворогами.

•••

     Мені подобається транспорт. З ним пов’язане все моє життя. Раніше я кожного літа сідала на потяг і відправлялася до бабусі в село. Ці звуки «тудух-тудух», мені їх так часом не вистачає. Мені подобається метро, маршрутка, але звісно не коли вони повністю заповнені і не вистачає кисню і стоїш на одній нозі, і наче проходиш якийсь конкурс. І ось зараз, в напівпорожній маршрутці я відправлялася в якусь подорож, я проїжджала будинки, парки, озера. І скрізь бачила людей. У кожного своє життя, свій біль, свої сподівання. І ось таких як вони і я – сорок мільйонів сердець. І свого часу ми вчили ті ж самі вірші Шевченка і Лесі Українки, ми сміялися від того, що хлопці вперше почули на уроці про пестики і тичинки. І всі ми тягнулися 1 вересня на шкільну лінійку і стояли під сонцем, поки директор розповідав нікому не потрібну промову.

-           Да Украина вся пластмассовая какая-то. Все как-то натянуто, - цими словами мене неочікувано вивів з думок пасажир, що сидів позаду мене. Вочевидь він розмовляв по телефону. - Так понятное дело, что говорить когда президент еврей. И вся эта суета со статьей Путина, типа это грозит безопасности. Та, что там такого? И вообще она написана как-то слабовато. Я бы по-другому написал. Я вообще не понимаю всю эту суету, тут и так почти все разговаривают на русском и все всех понимают. Украинский – это вообще диалект русского, - і в цей момент він почав голосно сміятися, напевно співбесідник розповів щось смішне. – Не, Андрюха, Хмельницкий сам отдал Украину, так что… - в цей момент я різко обернулася до цього «розумника» і хотіла щось сказати, але не стала, я повернула голову і відкинулася на крісло. Маршрутка зупинилася і «розумник» вийшов.

     Скільки таких ще як він? Може навіть половина? Ми всі тягаємося зі своїми правдами. Я не хочу бути такою як він, жити без поваги до того місця, що дало тобі життя. Навіть якщо він не тутешній, навіть якщо з іншої країни, хто дав йому право так топтатися по людях, по землі? Якщо він так не поважає Україну, то значить якусь він любить і леліє, і вважає кращою і святою. А чим гірша моя країна? Чим вона заслужила бути розірваною ось такими словами? Він взагалі не читав історію? Ох, історія, цей цвинтар. Всі так люблять нам пригадувати 1654 рік, тільки чомусь всі думають про підданство, а я знаю, що то була протекція. Адже тоді Українська республіка злучилася з московською монархією політичною унією. Тобто «рівний з рівним» задля досягнення певних міжнародних цілей, але зараз це вже нікого не цікавить. Ми пам’ятаємо, а сусіди забули. Але чому всіх так цікавить ця подія? Ми – не Гетьманщина, а вони – не Московське царство. Ми незалежні держави, ми визнані світом. І навіть якби хтось колись би нас продав чи визнав рабами… ніхто не може продавати живих людей, і не може одна людина визначити долю краю на віки вічні. Мене  це просто виводило з себе. Всі ці політичні дебати… так і хочеться сказати: «агов, люди. 400 років пройшло. Давайте кожен займеться своєю справою!».