Розділ ІІІ. Підземелля

     Я  сиділа у вагоні підземелля і думками зверталася до Бога. Я знала, що він є, мені було б страшно як би його не було, як би людина все таки виявилася наймогутнішим створінням на Землі. Але, знаючи нас і наше вічне невдоволення…наші пошуки сенсу не там де треба, мені було б страшно жити без Бога. У людей так багато відчаю і запитань, що на них відповісти може тільки Диво.

     Я дивилася на інших пасажирів і питала їх в думках: «чи думаєте ви про те, що думаю я? чи важливо це вам? Може я просто шукаю собі проблем на голову? Мене ж наче ніхто не катує, ніхто нічого не забороняє…».

     «Господи, а якби вся історія була про те, що наші предки були рабами? Ми б не захотіли ними перестати бути? Хіба вибір не за нами? Хіба воля це не вибір кожного? Так, минуле у нас болюче, і нехай майбутнє абсолютно не ясне з усіма на світі пророцтвами. Але хіба воно не залежить від кожного з нас? Від нашого рішення. Раби ми, чи не раби. Вільні чи не вільні, це маємо вирішити ми, а не історія чи сусіди. Тих русинів немає, і Союзу ми не хочемо. То може нарешті час зробити себе? Може ми вже прокинемось і перестанемо грати в гасла, а нарешті візьмемо плуги, щоб обробити землю Тобою даровану!? Щоб посіяти своє. Історія грає з нами в хованки, але ж вона не для цього. Так може ми візьмемо забуте і приєднаємо втрачене? Згадаємо свої імена, згадаємо букви. Звичайні букви, аз(а)буки(б) веди(в). Хіба це не багатство мати букви? Свої, не запозичені і не вкрадені!? Чому, ми не вміємо любити? Чому нам завжди казали: «вчіть англійську, бо це ваше майбутнє», але ніхто ніколи не казав: «вчіть українську – бо це ваша честь». А у нас ні поваги, а ні честі. То хто ж ми і чого хочемо? Свободи, волі чи неволі з «садами Семіраміди»?

     Я сиділа в напівпустому вагоні, і озиралася навкруги і навпроти себе бачила себе. Але «я» була якоюсь іншою, з суворим лицем і пустими очима.

-           Ти думаєш люди захочуть щось змінювати? Вони жадібні, «моя хата з краю, а я нічого не знаю». Може їм стало все одно? А ти мучаєшся і щось стараєшся довести. Думаєш хтось оцінить?, - «я» почала говорити саме до себе. Тепер я буду називати «себе іншу» - вона.

-           Я стараюся для себе, щоб не було соромно мені, - я дивилася на неї з втомленими очима.

-           Навіть якщо програєш? Навіть якщо буде абсолютна байдужість?, - вона єхидно дивилася на мене.

-           Але я постараюся, я… - мені не хотілося дивитися на неї. Я розмовляла сама з собою, прекрасно.

-           Постараєшся що? Змінити світ? Будеш кричати, щоб люди не палили листя, не крали, і перестали думати тільки про себе? Перестали бути агресивними і звинувачувати когось у своїх проблемах?, - після цих слів вона задоволена відкинулася на спинку сидіння.

     Я мовчки сиділа і дивилася на неї, у мене не було слів. Я відчувала себе самотньою, наче ніхто на світі не в змозі мене зрозуміти. Я подивилася на неї, підсунулася на край сидіння і сказала крізь набігаючі до очей сльози: «я постараюся перестати бути блазнем і жаліти себе», - після цих слів я відвернулася від неї і почала дивитися на карту метро. Я відчула страх, невже я такою стану як вона? Невже світ буде для мене втраченим і я стану цинічною і лицемірною? Люди такими стають коли відчувають марність, безнадійність?

Я стримувала потік сліз і не дивлячись на неї почала говорити:

-           Ти ж знаєш скільки у мені всього, і воно часом вбиває мене з середини. Я боюся втратити себе, якщо з прабатьківщиною у мене відберуть і душу? І мені соромно, що наші предки життя віддавали за нас і за те, щоб я мала голос…мову… так чому ж нам дико від неї? Чому ми не хочемо нею розмовляти? Та мені соромно відкривати словник, щоб подивитися як ось це російське слово в голові, буде українською. Кожного ранку я прокидаюся і нагадую собі хто я і звідки, але кожен новий день віддаляє мене від минулого, і минуле стає вже не важливим, і я забуваю ким була. Нові правила мови, нова етика, нова мода. І я боюся одного разу прокинутися і не згадати хто я! Мені будуть відомі всі назви столиць світу, у мене буде прекрасна англійська, я буду подорожувати по світу, буду святкувати чужі свята…Я боюся стати ніким, маючи абсолютно все я забуду про душу, я забуду слова і пісні більше нічого не значитимуть.

-           А якщо її немає, твоєї прабатьківщини? Якщо вона нічого не значить? Лише банальне позначення на карті! І всім все одно на культуру, ідентичність! А може це все взагалі лише ілюзія? Якщо у тебе насправді немає свободи, простору? А є лише допустима норма. Якщо ти живеш у тоталітарній системі, де таким як ти не місце або ж ти просто робиш вигляд, що ти якась не така. А якщо війни вигадані кимось, і для когось це лише трагікомедія. Ти думаєш комусь треба правда? Що людям з нею робити? Нікому не треба справедливість, добро, чесність. Люди хочуть стабільності, хочуть бути схожими на одне одного, але роблять вигляд, що це не так. Вони хочуть читати розумні книжки для зверхнього ставлення, а не для того, щоб не допустити помилок і чогось досягнути. Може краще нічого не знати? Бути в системі. Жити в ілюзії, радіти маленьким радостям, і вірити, що все просто або все неможливо і змиритися. Чим знати, що життя це злий жарт фатуму і битися об стінку думаючи, що там з’являться двері, - вона промовила це все майже на одному диханні.

-           То мені стерти пам’ять? – я відчувала себе розлюченою, - зробити вигляд, що все неважливо? Тоді який сенс взагалі жити? Бути чайкою, яка тупо літає, щоб поїти риби? А якщо є хоч крихта ймовірності, що я чогось досягну? І допоможу іншим? Одній людині, двом…Я не зміню весь світ, і може світу це і не треба. Але, якщо вже я народжена тут на землі, і мені допущені такі думки, може немає помилки? Хай ці цинічні люди хоч шо розповідають про світ, масонів, тамплієрів, євреїв. Та про  кого завгодно. Я хочу дивитись на світ і дивуватись, хочу робити все від мене залежне, щоб після розмови зі мною людина відчувала радість, а не хотіла повіситись, - я важко дихала і дивилась на себе. – Чи знаєш ти, чому в душі кожної людини є місце для батьківщини? Його не можна нічим іншим заполонити, це місце не можна ампутувати. Або воно буде наповнене, або буде пустувати і відбиватися у грудях смутком. Якщо душа дарована небесами, то тіло – землею. Все, що я маю – подарувала мені ось ця земля. Моя ментальність, мої думки, навіть дух, що тече в моїй крові – все це дала земля. Ким же ми тоді будемо, якщо не матимемо любові до  другої мами? Моє волосся, мої очі…це все я маю від неї. Душа наповнюється тим, що оточує тіло. Я ж народилась на цій землі, і тільки ця земля робить мене важливою.