Розділ ІІ. Минуле

-           Джеймс… - і тут у нас почалися обійми і усмішки по самі вуха. Ясне діло, що її прізвище не Джеймс…просто вона так не любить своє справжнє. Хоча в університеті це була її фішка, викладачі постійно не правильно робили наголос і вона постійно їх виправляла. І ось так, за тиждень вся кафедра знала Ніну в лице, і прізвище вимовлялося за усіма канонами. Ба, навіть більше, коли Ніна не ходила на пари, і якийсь «новенький» викладач, казав прізвище Ніни не з тим наголосом, то вся група дружно наголошувала, що такий наголос не правильний.

-           Ну ты и долго идешь! Я думала я тут растаю…ко мне даже голуб приставал… - паралельно з реплікою Ніна дістала телефон, який видавав звуки булькаючої води, - треба пити воду.

-           Ой вей, ти ще досі так робиш, -  моя усмішка просто розпливалась. Я знала цю фішку, в університеті у неї часто булькотів телефон на парах. І всі знали, що Ніні пора пити воду.

     Тепер час розповісти про цю персону. Скажу одне, її не можна не любити. Бо, вона як грім серед ясного дня. Ніколи нікого не залишить у біді; і все зробить…але в останню ніч перед екзаменом. А потім, в метро на ескалаторі буде порушувати твій передекзаменаційний спокій питаннями з білетів. Ти їдеш в повній атараксії, і біля тебе починають читати наче мантру: «додинастичний період – це 28 – 20 століття…, там і Середньовіччя близько…». І моя атараксія зникає, я дивлюся на людину, яка навчається на культуролога. «Чаво?, додинастичний період і Середньовіччя близько?. Джеймс, 28 століття до нашої ери і 5 століття нашої ери!».

-           А ну да, точно, - серйозність Ніни в цей момент зашкалювала, - просто воно все перемішалося.

-           Ну да, хто за ніч вчить всі 200 питань з іспиту по зарубіжній культурі? - я знаю, Ніна любила мою серйозність, яка потім кудись зникала і ми голосно сміялися на все метро.

-           Ну я думала, шо завчу, - сміючись і одночасно тримаючись за живіт говорила Ніна, - шось мене тошнить, напевно не треба було їсти солодку булочку на сніданок.

-           Джеймс, Джеймс. Дихай, чччч, - тепер її зошит з питаннями слугував опахалом в моїх руках, щоб її не нудило.

-           Спитай у мене, будь-яке, запитання, - ковтаючи нудоту каже Ніна.

-           Ладно, - я перегортую зошит з повністю списаними сторінками, де почерк виглядає як арабське письмо, з такими хвостиками наче, що приходиться вдивлятися, - мистецтво епохи Відродження.

-           Значить так, воно ділиться на Протовідродження, яке включає Двученто, це 13 – 14 століття, Триченто – 14 століття…

     Через декілька годин, я здам екзамен на 92 бали, а Ніна на 90. Вона викрутиться, я ще ніколи не бачила людину, яка б так шикарно виходила з важких ситуацій. Вона могла розповідати якусь нісенітницю з такою впевненістю, що навіть викладач побоявся б щось перепитати. І так проходили всі усні екзамени. Звісно одного разу їй не пощастило, коли був екзамен з філософії, викладач попросив її повторити речення. У мене все було простіше, я готувалась за пару тижнів до екзамену і головне, я не сприймала навчання як вичитку матеріалу, я знала, що це важливо. Але, в одному нам не щастило, коли на третьому курсі усні іспити стали письмовими або повністю тестовими. Уявіть цю дурість, культурологи виконують тести, де все залежить від букви а чи г, на крайній випадок д. І це відчуття злості, коли одногрупники, які прогулювали пари здавали тести краще, бо їм просто пощастило. Я терпіти не можу тести, ця сухість…це…

      Навчатися на культуролога – це знати про воду. Бо більшість письмових екзаменів, де треба описати щось витончене, або написати про те, чого навіть не має в інтернеті…це лити воду водну. І нажаль, у нас з Ніною вода водна часом не прокатувала. Викладач з культурології не оцінив політ наших думок. Вся ця писанина…фека. У нас з Ніною була пристрасть, ми любили говорити…

-           Шо шось смішне сповнила? – на мене дивилися карі очі щокатої дівчини.

-           Угу, периферійні пристрої, - і наші очі заіскрилися та зажмурились, вони були готові сміятися.

-           Ахаха, ми так і не здали цей екзамен з інформаційних технологій. Ну, ну канєшно за автомат спасіба, але я ніч вчила про ці периферійні пристрої…а він ще… - і ми в один голос сказали репліку викладача: « і чого це ми так Ніну не любимо?». Звісно, після цієї репліки вона отримала автомат.

-           Я ніколи не забуду твій вираз обличчя коли викладач підійшов до тебе і сказав, що ти правильно зробила. І ти така: «шо правильно?». В тебе такі очі були! Ахахаха, ачікірімене, - я поклала свою руку на її плече, і через секунду ми вже сміялися як малі діти.

     Як же мені цього не вистачало. Я не бачила її два роки. Тепер її дім в Словаччині. Тепер у неї хлопець індус, який так прикольно розмовляє англійською мовою.

     Ми йшли вулицями Києва, і сміялися, у нас залишилися тільки спогади. Ми не торкалися подій реальних, ми згадували те, що давно вже стало історією.

-           Тобі треба якось приїхати до нас, - її слова були повільними, наче вона згадувала кожне слово.

-           Згадуєш українську? Ти можеш розмовляти російською, я ж її знаю. Я бачу, тобі складно, - я намагаюся до всього ставитися з розумінням.

-           Та нє, треба  згадати. Все таки, я ж українка. А я серйозно, приїдь, з твоїми мозгами тобі немає чого тут робити, - вона сідає на лавку, і я сідаю поряд, - ти ж знаєш, я абажаю твої мозги. Серйозно, була б я хлопцем, втюрилась би в тебе, - її серйозне обличчя розпливається в усмішці.