Розділ І. Метро

Літо 2021

     Метро. Підземне царство безликих сірих істот, місце куди всі тягнуться, щоб потім вийти до пекучого сонця. І розповзтися хто куди, щоб ввечері знову повторити зворотній маршрут. І так кожного дня, а перед цим, чи до цього простояти в забитій маршрутці. Тепер так визначають людське щастя, по заповненим маршруткам, по чистоті вулиць, по роздратованості чи доброзичливості людей. Хто ми? Частинки великої планети, чи одинокі альбатроси? Мене лякає однаковість, напевно її випадково люди вибрали замість рівності. А, може переплутали? Ось так взяли… Мені страшно, я споглядаю на скляні обличчя, вони дивляться в телефон, бо світ там по ту сторону екрану – кращий. Кращий? Бо там немає ні понеділків, а ні вечорів неділі. Одні п’янкі п’ятниці, що оманливо запрошують у тур по Малайзії, чи до пляжу на Бора-Бора. І там не існує проблем. Всі абсолютно «щасливі». Такими ми стали? Якими? Навіть не знаю… пустими. Ми хочемо мати те, що і всі. Щоб отримати статус і сказати, що теж хороші. То хто ми? Люди? Та ні, я не про це. Звичайно ми люди, подивіться на нас – наша нікчемність поєднується з божественністю. Такими можуть бути тільки люди. Але я кажу… якого ми роду!? Хоча ви напевно скажете, що яка різниця! Напевно вже ніякої, напевно ми вибрали своє щастя. А що таке щастя? О ні, почалося це коло питань, де відповідь лише задає наступне.

     Я сиділа у напівпустому вагоні київського метро, і дивилася на чужих людей. А може вони не чужі? Може нас щось об’єднує? І я не про руки і ноги, таких багато мільярдів. Я хочу сказати, що є щось в цій людині, що нагадує дім. Такий великий дім з рідними вікнами і…

Голос з динаміку:

 «Станція Арсенальна...».

    Моя. Я зливаюся в потоці людської течії, всі так по-різному пахнуть… Ну ось ескалатор, він витягне всіх нас на гору, до сонця і ми розбредемося хто куди. Але, як би закрилися двері? Як би ми стали замуровані? Після плачу ми б заговорили про живе? Ми б розповідали свої історії, ми б стали друзями?

     Один ліхтар, другий ліхтар. О, афіша концерту групи The Hardkiss. Мені подобається їхня музика, відчувається бездонність, відчувається прірва чогось забутого, що тягнеться наче з душі. Я давно перестала романтизувати серце, я знаю, що це лише орган. Нам би свою душу віднайти. А невже ми її втратили? Ні, ми про неї забули.

     Я боюся, мені страшно втратити своє обличчя. Мені…я не хочу пройти повз. Бо життя – це спогади, це вчора, що увійде до нашого архіву пам’яті. І що я згадаю про вчора? Скільки днів з усіх моїй 25 років я згадаю? День коли я впала біля шкільної дошки і весь клас з мене реготав? Чи день випускного, коли я так і не сфотографувалась з однокласником, який мені подобався. Чи один день з 4-х років університету? Що з цих спогадів я маю залишити? Що з вчора я маю залишити? А якщо це все неважливо, якщо я записую на касету як сказала моя вчителька української мови: «нонсенс». Я навіть не знаю достовірний переклад цього слова, просто звучить наче щось образливе. Хм, сподіваюсь мої попутники думають про щось дійсно важливе. «Попутник», таке дивне слово. Але я ж стараюся, стараюся забути про «всігда».

     Сонце. Якось не помічаєш, що воно є, поки не опинишся у  підземеллі. Поки не відчуєш як тобі без нього холодно і якось ніяк. Чи можна радіти у підземеллі? Але, яка радість сидіти без сонця, без дощу, без вітру, без блакитного неба, без усього…

     Голос зі сторони: «прикинь чувак, а она мне такая атвечает…» і регіт хлопців змішався з київським натовпом. А чому саме київським? Може це немає значення? Він якось відрізняється від інших? Це як той напис в Італії: «всі дороги ведуть до Риму», а тут: «всі маршрути ведуть до столиці». Я маю пишатися, що живу біля столиці, напевно. Але, часом хочеться бути зовсім не тут, ба, навіть дуже часто. Хочеться на хутір, там де вершини, там де стоять поодиноко хатки і ти прокидається з першим співом півня. І відчуваєш, що живеш. Відчуваєш, що посеред цієї тиші ти щось більше, наче ось ти, і наче ти частинка чогось. І діло тут не в космосі, хоча Плутон мені симпатизує, але це вже інша історія. Я думаю про дім, ось тут серед повної відсутності людей, стоячи босоніж на зеленій траві…а що таке дім? Я думаю про Неньку, чисте слово, якщо якась бабулічка заспіває пісню Андрія Малишка «про рушник», я розплачуся. Бо є щось таке, наче тягнеться від найглибшого куточка моєї душі. «Рідна мати моя, ти ночей не доспала і водила мене у поля край села…». Хіба у вас не йокає серце? Цей звичайний людський орган!?

     Голос звідкись: «Льо, Льоо, Альона!».

     Мої роздуми були перервані, я помічаю, що до мене стрімкими кроками наближається моя подруга, вона ще й моя колишня одногрупниця. 

-           Нестеренко, ты куда идешь? – на мене з усмішкою дивилася Ніна, моя причина хороших настроїв за всі 4 роки навчання в університеті.