Зомбі

Останні кілька днів мій мозок проживає сильний стрес. Напередодні звечора бахкало, вночі бахкало, тривога завивала, мов вовкулака, якому хвоста дверима прищемило. Ото як не повезло з сусідами — то хоч хрестись та тікай світ за очі. Вже майже тиждень не висипаюся.

То ще з середи почалося: засиділася у друзів в гостях. Ледь встигла до комендантської додому. Лягла майже о другій ночі.

Четвер: засиділася допізна за роботою.

П'ятниця. «О, завтра вихідні! Нарешті я висплюся!»

Вночі — балістика, ракети, шахеди! Бах! Бах!

А щоб вас холєра взяла!

Субота: поїхала до мами в село на захід України.

«Ну, все, тепер я точно висплюся».

Кіт о третій ночі: Буееееее!

Їй-бо, ніяка повітряна тривога не підірве вас вночі з ліжка так, як кіт, який блює десь поруч. На світлий і ворсистий мамин килим!

Встала, прибрала. Коту дала підсрачника і виставила за двері — хай іде собі блювати на кухню: там на підлозі плитка.

Ура! Тепер посплю. Зранку неділя — на роботу не треба, ніхто і ніщо мене не будитиме.

П'ята ранку. Мій мозок:

— Па-ра-па-пам! Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала![1]

Я:

— Яка година для праці! Побійся Бога — сьогодні ж неділя! Я і так уже перетворююся на зомбі. Давай поспимо. Чотири години — то надто мало.

Мозок:

— Ніт! Сонечко світить, пташки співають! Вставай робити каву і своє життя кращим!

Ворони за вікном:

— Кар-кар-кар! Кааааар!

Я: намагаюся закутатись у ковдру, щільніше насовую маску для сну.

Мозок: щосили гатить об черепну коробку думками:

— Вставай! Я вже не хочу спати! Я хочу діяти на повну!

Комар над вухом:

— Дззззззз!

Відвертаюся від нього, намагаюся ляпнути долонею — комар вивертається і атакує з іншого боку: дззззззззззз. Над бровою починає дико чухатись.

Я:

— Не хочу вставати. Я навіть не знаю, що робитиму так рано.

Мозок:

— Ти не маєш чим зайнятися?! Я тобі зараз знайду роботу! Аж бігом! Каву звари для початку! Ледацюга!

"Куплю тобі мелатоніну, сволота ти така!"

Встаю. Тягну своє неслухняне тіло у душ. Довго порпаюся серед скинутих на купу речей, намагаючись знайти, що одягнути. Чищу зуби. Роблю каву. П'ю.

Мозок:

— Деякі функції не вмикаються. Зроби ще горнятко.

Я:

— Ок.

На автопілоті роблю і випиваю ще одну каву.

Мозок:

— Алярм! Алярм! Збій активації основної програми. Повторюю: збій активації основної програмі. Переходжу в режим часткової функціональності.

Я:

— Ей, ти куди?! Я ж уже не засну! Мені ж сьогодні ще якось жити весь день! Агов? Вернись!

Мозок:

— В сраку все!

Всім привіт! Мене звуть Таня.

І я — зомбі.

[1] Цитата з вірша Лесі Українки «Досвітні огні»

💗💗 Якщо мій твір вам сподобався - тицьніть лайк, напишіть коментар — і ви зробите мене щасливою.
Та не забудьте додати книгу у свою бібліотеку, адже збірка ще буде поповнюватися.
Якщо не сподобався, напишіть, будь ласка, чому — я буду щасливою трохи менше, але ваші зауваги допоможуть мені розвиватися 
та вдосконалюватися 💗💗