Повернення блудної доньки

Літала я якось до Риму.

Рим, я вам скажу — ого-го! Не те, що Жмеринка. І навіть не Тернопіль.

Я ніби знову в дитинстві опинилася, коли із захопленням розглядала малюнки у підручнику з історії. А тут всі ті малюнки враз ожили: Капітолійська вовчиця, храм Геркулеса, численні церкви з неймовірними бароковими розписами, мармурові фонтани зі скульптурами просто на вулицях, мости зі статуями через річку Тібр та інша всяка фігня. Три дні я там ходила, милувалася — ледь не вмерла од всієї цієї божественної краси.

Та треба було повертатися.

А жила я тоді в Албанії, у місті Дурресі, на березі моря.

Ото прилітаю я, значить, з Риму до Тірани, албанської столиці. Вона недалеко від Дурреса — десь годину їзди. Бо в самому Дурресі аеропорту нема.

Стемніло вже. Кінець лютого — темніє рано. Вирішила зекономити і піти на автобус. Майже годину довелося чекати до відправки. Тинялася по порожній стоянці, аж місцеві водії вже почали пропонувати завезти мене в якісь інші місця.  Нє столь отдальонні.

Сиджу я в тому автобусі — одна-однісінька, як палець. Водій смалить цигарку. Темно. Вдалині приглушено-лукаво мигають огні аеропорту. Ну, думаю, зараз скаже мені: всьо, фініта, нікуди не ідем — людей нема, невигодно. Вилазь, красна діво, з автобуса та шуруй додому на таксі.

Аж тут заскакує до нас молода вродлива дівчина. Я перехрестилася — таки поїдемо.

Водій досмалив цигарку і ми рушили.

— Як добре, — кажу до дівчини, — що ви сіли. А то я вже переживала.

— Та то новий маршрут, — каже дівчина. — Про нього ще мало хто знає. А так би люди їздили.

Розговорилися. Албанська молодь добре знає англійську. Дівчина розказала, що живе у Відні. Вчиться в університеті і працює. А оце видалося кілька вільних днів, то вирішила навідатися до батьків у Дурес.

— У мого батька є машина, — радісно щебетала вона. — Я могла б подзвонити йому і попросити забрати мене з аеропорту. Але вирішила зробити батькам сюрприз — вони мене не чекають. Мабуть, сплять уже.

— That is so cute. How sweet, — щиро умиляюся я і розпливаюся у широкій дурнуватій посмішці.

Ах, як це прекрасно — робити комусь приємний сюрприз своєю появою. Як це чудово, коли дитина, маючи вільну хвилину, їде побачитися з рідними. Які ж щасливі будуть батьки!

А потім уявила я собі цю картину маслом.

"Возвращеніє блудния дщері"

В просторому дуреському домі темно. Господарі полягали спати, бо порядні албанські ґазди спати лягають рано — тут о дев’ятій-десятій вечора по вулицях вештаються чи сидять по кнайпах хіба що молоді (і не дуже) парубки.

Укрилися теплою ковдрою, бо ночі ще холодні (в албанських будинках немає опалення). Собачка Жучка скрутился біля ніг господині. Кіт Маркіз, поблукавши по ліжку в пошуках найкращого тепленького місця і ніби ненароком хвицнувши ногою під сраку сонну Жучку, влігся у господаря під боком. З твердим наміром пізніше перебратися на подушку і вмоститися йому на голові. Господар вже голосно хропе і не заперечуватиме.

І раптом — дзвінок у двері.

— Ой, що таке?! — перелякано скрикує спросоння господиня.

— Га? Що? Де? — захлинувшись останнім хропунським руладом схоплюється господар.

— Чуєш? В двері дзвонять?

— Кого це чорти принесли серед ночі?

— Та то, певно, баба Фатіма. Вона казала, що молока козячого мені принесе. А в неї ж старчєске безсоння, то вона дуже пізно лягає.

— Старчєский маразм у тої Фатіми, — бурчить господар, але натягує штани і йде вчиняти двері. Жучка біжить за ним.

І тут, у променях світла вуличних ліхтарів постає (закреслено, бо у Дуресі в приватному секторі на вулицях темно, хоч в око стрель. Та й у центрі міста нічне освітлення не бог-зна яке) у променях світла з передпокою ввалюється до хати улюблена донечка. З величенькою валізою.

— Ви нє ждалі, а ми пріпьорлісь! — радісно вигукує вона, театрально здіймаючи руки і осміхаючись на всі тридцять два зуба.

— О, Боже! — ледь встигає видихнути мати, і схопившись за серце безсило сповзає по стінці на м’якеньку канапу, завбачливо поставлену в передпокої, ніби спеціально для таких випадків.

Батько, мати і кіт Маркіз, пороззявлявши роти, лупають очима на приблудну дитину. У всіх трьох на пиках читається одне й те ж: «Шо, оп’ять вигналі?».

Тільки собачка Жучка, дурнувато стрибає і радісно скавчить.

— Та ж за рік гроші плочено, треба ж було рік одсидіть, — непевно белькоче батько, намагаючись прийти до тями.

— Мамінька! Папінька! Та шо ви! То в мене канікули! Сюрприз вам хотіла зробити — от і приїхала! Ви шо, не раді? — донька все ще щасливо всміхається і лізе до батька-матері цілуватись та обійматись.

— Та раді-раді, чого там, — махає рукою мати. На очі їй навертаються сльози. — А правда, всьо добре?

— Та добре-добре, мамо, не хвилюйся. Я просто на кілька днів. Вас провідати.

— А, ну добре, шо всьо добре, — каже мати, розчулившись. І тут же гримає до батька: — Та чого ж ти стоїш, руки в боки. Та поможи ж дитині з тою валізою! Диви, яка здорова! Нашо ж ти таку здорову перла? Треба було подзвонити татові — він би тебе зустрів машиною!

— Ага, зустрів би — підтакує той, тягнучи до хати чималу валізу з доньчиним добром.

— Та кажу ж вам — сюрприз хотіла зробити.

Щасливе сімейство прямує на кухню. Мати щільніше запахує халат (чи що вони там носять вечорами вдома) і починає виставляти на стіл сяку-таку їжу: галушки з мнясом, приправлені вершками і майонезом («паста карбонара» по-їхньому), наваристу рибну юшку, пухкий хліб, іно спечений хазяйкою пополудні на добрій заквасці, баранячу ногу, залишки дзадзики, недоїдену мусаку та пару пундиків, куплених зранку у найближчій крамниці.

(Насправді, я дупля не ріжу, що вони вдома їдять. Але все це — популярна в Албанії їжа. І пундики тут дуже люблять — в кожній хлібній крамниці продають якісь тістечка.  В центрі є навіть великі мережеві кондитерські — досить стильні і страшенно популярні).