Як до мене свати йшли

Ось уже пару год, як мої сусіди роблять ремонти в під’їзді. Певно, нашим людям, за тими ремонтами, якось легше на світ дивитися. Особливо, коли той світ геть здурів і став дибки.

То й мої сусіди: щось одне закінчать —  друге почнуть. То стіни красять, то двері нові ставлять. А зараз оце за ґанок взялися.

Ґанок у нас у під’їзді знатний! Високий, з широкими сходами, критий величезним навісом з залізобетону. Та ще й з металевою трубою-опорою! До неї на зелені свята, чи на які весілє́, прив’язують липове-кленове гілля зі стрічками. Все, як у порядних домах заведено.

Довго шукали майстра, який би за такий панський ґанок узявся — та ніяк не могли знайти годного. Бо ніхто не хтів братися. Нарешті один наш сусід — чоловік солідного віку і з руками, що ростуть з правильного місця — не витерпів і  сказав: добре, сам зроблю вам той ґанок. І сходи до нього. Будуть — як нові!

І став робити. Неквапом, помаленьку, день через три. Бо то тільки молоді та дурні вічно спішать, наче їм хто жару на хвіст насипав. А поважні майстрі знають собі ціну і поперед батька в пекло не гонять. То й сусід не гнав. Робив солідно і фундаментально, як має бути:  розвалив ті сходи к чортям собачим.  Геть зовсім.

Вгору йти страшно, а вниз — іще страшніше.

Йду я, значить,  якось, одного дня, ясним погожим ранком із дому надвір. Чи то сметану до вареників треба було купити, чи ще чого — уже й не пригадаю. Дивлюся: сусід на сходах рачки повзає. Баліями з цементом обклався, дошками якимось все позаставляв-позаложував, дупу свою грішну небесам наставив — і щось там возиться. Мурує-майструє. І ніяк ту дупу з баліями не обійдеш, не об’їдеш.

— Добрий день, - кажу. Чемненько так, з повагою.  — Дякую, що взялися робити.

— Угу, - сказав сусід, не підводячи голови від свого нового шедевру.

— Мені би, - кажу, — якось би вас обійти…

— Угу, - знову сказав сусід, продовжуючи роботу. Елеганським помахом руки майстерно хляпнув з кельні цементним розчином, хвилинку полюбувався своїм витвором, і тільки тоді випростався і подивився на мене:

— Та вже якось обійдеш.

Завдання, прямо скажемо, було не з легких.

— А що, - мовила я, починаючи свій непростий шлях, — довго ще доведеться робити?

Сусід задумливо поворушив губами, почухав бороду і з гідністю, як і належить великим майстрам свого діла, відповів:

— Нє, до Паски не зроблю.

Я прикинула, що, очевидно, ходити розваленими сходами доведеться ще довго.

Дядько помітив мій розгублений погляд і додав, ніби виправдовуючись:

— Якби не минулий тиждень, то воно, може б і да. Але через те, шо минулий тиждень, то воно, певно шо нє, — ще трохи подумав, чухаючи поросле щетиною підборіддя. — Та нє, точно нє!

Серце моє зателіпалося як телячий хвіст: в цей момент я якраз переступала з однієї дошки над діркою в сходах на іншу.

— А коли плануєте закінчити? — обережно спитала я.

Сусід наморщив мудре чоло, знову задумливо поворушив губами. Мовчав.

— Чи не плануєте? — ніби жартівливо, але вже трохи з острахом запитала я, намагаючись зрозуміти, скільки ще мені доведеться ходити над цією прірвою в житті.

Сусід продовжував мовчати і лише дивився кудись у даль. У далі, метрів за п’ять од нас, сидів на дереві кіт і підкрадався до голуба.

Раптом чоловік широко усміхнуся і сказав:

— Та як будуть до тебе свати йти, то вже все буде готово!

Я теж засміялася. Жарт мені сподобався.

Одразу уявилося, як йдуть до мене двором свати. Несуть короваї на білих вишитих рушниках. Самі — гордовиті та поважні, у високих смушевих шапках зі шликами, у шитих сріблом-золотом оксамитах. Полами кунтушів та довжелезними рукавами землю підмітають.

А їм челядинці дорогі килими під ноги стелять. Скоморохи навколо скачуть: на дудках грають, у бубни б’ють та пісень веселих співають. Малі діти біжать та радісно квітами махають — вітають шановне панство. Кругом люд товпиться — і всі усміхаються.

Попід ґанком стоїть мій сусід. У червоних широких шароварах, у жовтих дорогущих сап’янцях, широким шовковим поясом підперезаний.

Скидає з голови таку ж високу зі шликом шапку, кланяється прибулим в пояс.

— Доброго здоров’я, дорогі свати! Ми вам так раді! Уже так ждали вас, шановні гості, так ждали! Ночей не спали, всі вочі вигляділи  — і дяка Богу милостивому, нарешті таки діждали! — сусід розчулено втирає зігнутим вказівним пальцем сльозу. — Ласкаво просимо чеснеє панство до господи!

І показує рукою в сторону ґанку. А той — новенький, аж виблискує, модним шиком-лоском переливається. На додачу ще й зеленим гіллям та квітами прибраний, стрічками перевитий. І на всі сходи — пишна червона доріжка…

«Так, стоп, — раптом подумала я. — Які свати — мені ж сорок років!»

«Сорок з гаком», - докинув внутрішній критик.

«Ай! Ну, з яким там гаком? Так, трохи — з копійками. І взагалі, не перебивай — думати заважаєш!»

Отже, мені сорок з копійками. За місцевими — та чого тільки місцевими? — за будь-якими мірками, моралями та стандартами, я вже далеко не красна діва на виданні. Навіть не стара діва. Я вже солідна така, підтоптана жіночка! Якій свати з короваями аж ніяк не положені.

Бляха, це що, виходить, він мене тільки що старою обізвав?

Дідько! От засада!

Чи це він мене підкалує, що я не заміжня?

А яке йому діло? Хотів мене образити? Чи це він на мене образився, бо я до нього за сходи примахалася?

А я хіба примахалася? Я ж, вроді, нічого такого — просто спитала.

«Ти, може й нічого такого, а він, може, й подумав» - знову докинув своє критик.

А шо він подумав?

Стара, незаміжня. Ще  й товста.

Холєра, так він мене, до того всього, і товстою обізвав?

Наче хто на плечі мені важкого хреста поклав — я враз зсутулилася, втягнула голову в плечі. І ніби світ  мій ясний потемнів.

«Глянув Ігор на ясне сонце
Та й побачив — військо тьма покрила»[1]…