Дід-спокусник

Виходжу я, значить, ввечері з "Сільпо". Тягну повну торбу продуктів. Називається, зайшла купить кефірчику. І головне, не ясно: на фіга мені це все? Воно ж, точно, не сьогодні-завтра, майже повністю осяде в морозилці. Тобто я його звісно, з'їм, але колись. Потім. І не факт, що цього року. Якась травма дитинства, коротше.

Отже, виходжу я, значить, з "Сільпо". Пізно ввечері. ̶Д̶у̶ш̶а̶ (закреслено) Куртка нарозпашку. Пригріло, бачте. Доходжу до підземного переходу — ставлю пакет з продуктами на камінний парапет, щоб застібнутися. Пакет притримую, аби не розвалився, сумку закидаю на плече і намагаюся якось стулити докупи ту куртку, куплену ще в позаминулому житті, коли я була на двадцять кілограмів молодшою.

І тут миттю біля мене намалювався дідусь — "божий одуванчик". Весь такий повітряний і воздушний. Років десь так під сто. І каже мені щось лелейним голосом: "Щ̶о̶ ̶в̶и̶ ̶д̶у̶м̶а̶є̶т̶е̶ ̶п̶р̶о̶ ̶Г̶о̶с̶п̶о̶д̶а̶ ̶н̶а̶ш̶о̶г̶о̶,̶ ̶І̶с̶у̶с̶а̶ ̶Х̶р̶и̶с̶т̶а̶ ̶ (закреслено) Якесь бла-бла-бла-бла".

"Певно, грошей просить", думаю я і одразу одрубую: "Готівки нема".

Але дідусь далі продовжує тихо і спокійно, як ото говорять професійні жебраки зі стажем: "Бла-бла-бла-бла-бла".

Мабуть, просить, щоб дала якісь продукти з пакету. І так шкода мені стало щось віддавати: там же все нужне, дороге!

"Яка ж ти скупердяйна стала, Таню!" — десь далеко, з мороку моїх душевних глибин, куди ніколи не заглядає сонце, озвався докірливий голос совісті. "Оно глянь: дідусь же старенький, сухенький, з паличкою. Поділися з ним!".

"А ну, цить там! Не гавкай! — огризнулася я до тої совісті. — Війна надворі, зима близько!". Совість шморгнула носом і знову зникла в темних глибинах, прогримівши своїм ланцюгом. Критично дивлюся на діда: ну, да — старенький, сухенький, з паличкою. Мабуть, таки щось дам. Намагаюся згадати, що є в пакеті.

— Нєт, ви меня нє так понялі, — починають долітати до мене дідусеві слова. — Ви такая красівая дєвушка...

"О, Господи милостивий! Ще й російською! Нє, мабуть, не дам".

А куртка все ніяк не хоче застібатися. Половина блискавки, на талії, пройшла, а далі — ну ніяк! Моє пишне, безцінне жіноче добро нізащо не хоче влазити в куртку і все намагається вивалитись, точнісінько як наш кіт, коли його береш на ручки.

— Я би хотєл с вамі пазнакомітся. Пабліже.

Брови мені полізли вгору — оце так поворот!

— Вибачте, на вулицях не знайомлюся, — кажу йому, приховуючи посмішку. Хоч би й на Банковій. — Нарешті дозастібую куртку, беру пакет і вже збираюся йти.

— Ви такая нєжная, красівая. Я би очєнь хотєл с вамі пообніматся, понєжиться... Как ви на ето смотрітє?

Ох, ні фіга собі! Оце так дід!

Я випадаю в осад, як метал у реакції "срібного дзеркала". Ржу. Бляха, мене ще ніколи не намагалися розвести на секс отак прямо й одразу! На вулиці!

— Перепрошую, але мушу відхилити вашу пропозицію. — давлячись сміхом, кажу я. Хапаю пакет і тікаю. Старий щось гукає мені навздогін. Вечір, явно, перестає бути томним.

Свєта, оце вже пару років, ніяк не може знайти собі діда. А мене, бачте, діди, прямо на вулиці домагаються!

Кому треба?! Міняю діда на молодого хлопа!

Хлопа старше тридцяти і без хати не пропонувати!