Хочу бути красивою

Зранку встала, подумала: буду сьогодні красивою. А то всьо робота-холодильник-робота, шорти-футболка-домашні капці — куди таке годиться?

Вдягнула красиве платтячко, намалювала губи помадою, взяла в руки красиву сумочку, на ноги — красиві босоніжки взула і подефілювала на зустріч з подругою.

Ну, як подефілювала — на таксі поїхала, бо на вулиці спека 32 градуси — недовго й підсмажитися, як деруни на сковороді.

То я красиво поїхала на таксі 3 кілометри. За 300 гривень. Бо спека ж.

В красивому будинку, де розмістилося елегансько-стильне кафе,  ми з красивою подругою, попили чаю з красивих філіжаночок, посмакували вишуканими тістечками. Набалакалися. За 400 грн з кожної.

Коли розійшлися, було вже по обіді. А я нормально їла ще зранку. Бо що ті тістечка — як собаці муха! Живіт вже геть до хребта пристав.

Тож йду я, значить, по красивому Ярвалу, дивлюся на красиві ресторани — і офігіваю від їхніх цін. Ну, ок, думаю, піду в «Пузату хату» на Хрещатику — корона  з голови не впаде.

Тільки ж вона мені геть не по дорозі! І на дворі, нагадаю, — плюс 32 за Цельсієм.

Пошурувала я до Хрещатика. Ще плюс 2-3 тисячі кроків і мінус 350 гривень з рахунку. Ну, таке.

Корона не впала. Але самій хотілось вже десь впасти і полежати. Помада з губів стерлась.

Проте далі по плану треба було йти в ботсад — милуватися красивими квітами.

Я тільки з метро вийшла — а тут як уперіщить дощ!

Але не на ту напав! Я вмію прогноз погоди заздалегідь дивитися, і в мене — парасолька!

Люди їдуть до виходу з ботсаду, а я—  в красивій сукні і з красивою сумочкою — навпаки, від виходу — у сад. Тримаючи парасольку в одній руці, сумку в другій і телефон — в зубах, бо ж треба всю ту красу пофоткати.

Результат: пофоткала лише пониклі півонії, що бачили й кращі часи. А в запаморочливо чудесний розарій мене не пустили, бо планувався концерт. Навіть моя божественна краса охоронця не вразила. Черствяк!

Мінус 150 гривень за вхід у ботсад.

Від дощу намокли босоніжки і поділ сукні, який противно ляпав по ногах. Довелося його задерти, зачепивши за пояс і шльопати до метро в мокрому взутті не богічно-красиво, а як попало.

Сумочкою натерла мозоль на ручі.

Страшенно боліли ноги. І це ще я була не на підборах! Платити 300-350 гривень за таксі додому мене уже задавила жаба — страшна, ропухата і геть некрасива.

Коли нарешті я добралася додому, кинула сукню у ванну, босоніжки і сумочку — в коридорі, ліфчик — куди полетів, а сама впала на ліжко мордою в подушку. Витираючи об наволочку залишки косметики.

Ну його все нафіг!

Бути красивою жінкою — це так з біса важко!

Зранку встала, подумала: буду сьогодні красивою. А то всьо робота-холодильник-робота, шорти-футболка-домашні капці — куди таке годиться?

Вдягнула красиве платтячко, намалювала губи помадою, взяла в руки красиву сумочку, на ноги — красиві босоніжки взула і подефілювала на зустріч з подругою.

Ну, як подефілювала — на таксі поїхала, бо на вулиці спека 32 градуси — недовго й підсмажитися, як деруни на сковороді.

То я красиво поїхала на таксі 3 кілометри. За 300 гривень. Бо спека ж.

В красивому будинку, де розмістилося елегансько-стильне кафе,  ми з красивою подругою, попили чаю з красивих філіжаночок, посмакували вишуканими тістечками. Набалакалися. За 400 грн з кожної.

Коли розійшлися, було вже по обіді. А я нормально їла ще зранку. Бо що ті тістечка — як собаці муха! Живіт вже геть до хребта пристав.

Тож йду я, значить, по красивому Ярвалу, дивлюся на красиві ресторани — і офігіваю від їхніх цін. Ну, ок, думаю, піду в «Пузату хату» на Хрещатику — корона  з голови не впаде.

Тільки ж вона мені геть не по дорозі! І на дворі, нагадаю, — плюс 32 за Цельсієм.

Пошурувала я до Хрещатика. Ще плюс 2-3 тисячі кроків і мінус 350 гривень з рахунку. Ну, таке.

Корона не впала. Але самій хотілось вже десь впасти і полежати. Помада з губів стерлась.

Проте далі по плану треба було йти в ботсад — милуватися красивими квітами.

Я тільки з метро вийшла — а тут як уперіщить дощ!

Але не на ту напав! Я вмію прогноз погоди заздалегідь дивитися, і в мене — парасолька!

Люди їдуть до виходу з ботсаду, а я—  в красивій сукні і з красивою сумочкою — навпаки, від виходу — у сад. Тримаючи парасольку в одній руці, сумку в другій і телефон — в зубах, бо ж треба всю ту красу пофоткати.

Результат: пофоткала лише пониклі півонії, що бачили й кращі часи. А в запаморочливо чудесний розарій мене не пустили, бо планувався концерт. Навіть моя божественна краса охоронця не вразила. Черствяк!

Мінус 150 гривень за вхід у ботсад.

Від дощу намокли босоніжки і поділ сукні, який противно ляпав по ногах. Довелося його задерти, зачепивши за пояс і шльопати до метро в мокрому взутті не богічно-красиво, а як попало.

Сумочкою натерла мозоль на ручі.

Страшенно боліли ноги. І це ще я була не на підборах! Платити 300-350 гривень за таксі додому мене уже задавила жаба — страшна, ропухата і геть некрасива.

Коли нарешті я добралася додому, кинула сукню у ванну, босоніжки і сумочку — в коридорі, ліфчик — куди полетів, а сама впала на ліжко мордою в подушку. Витираючи об наволочку залишки косметики.

Ну його все нафіг!

Бути красивою жінкою — це так з біса важко!