Розділ 33. Без секретів

Ранок після ритуалу настав так, як настають ранки після справді довгих ночей — надто яскраво, надто голосно і надто рано.

Аріадна прокинулась від того, що хтось гупнув дверима вітальні Сов так гучно, ніби намагався розбудити весь замок одразу. Вона розплющила одне око й побачила Елоїзу, яка сиділа на своєму ліжку, притискаючи до грудей подушку, з виглядом людини, що щойно пережила катастрофу.

— Що сталося? — прохрипіла Аріадна.

— Я проспала сніданок, — трагічним шепотом сказала Елоїза. — І перший урок. І, здається, другий теж.

— Котра година?

— Обід.

Аріадна застогнала й знову впала на подушку.

У коридорі щось із гуркотом упало, потім почувся приглушений смішок і голос Каспіана, який, судячи з інтонації, зовсім не почувався винним:

— Це нормально, ваза й так стояла криво!

Елоїза й Аріадна перезирнулись і, не змовляючись, вирішили не з'ясовувати подробиці.

Коли вони нарешті вийшли в коридор, там уже стояв Тесей — блідий, з темними колами під очима і з чашкою чаю, яку тримав так, ніби це був останній рятівний засіб цивілізації.

— Я не спав, — повідомив він замість вітання.

— Взагалі?

— Взагалі. Занадто багато думок.

— Про Тінь?

— Про все, — Тесей зробив ковток чаю й скривився, ніби той уже давно охолов. — Про Тінь. Про ланцюги. Про те, чи Смарт справді більше не намагатиметься підловити мене на контрольній.

— Оптимістично, — зауважила Елоїза.

З-за рогу з'явився Каспіан із розбитою вазою в руках — точніше, з тим, що від неї лишилось, — і виглядом людини, яка щиро вірить, що зможе якось це владнати до того, як хтось помітить.

— Не питайте, — сказав він.

— Ми й не питали, — відповіла Аріадна.

— Дякую за розуміння.

Ліра вже склала половину речей до маленької дорожньої скрині, коли Елоїза й Аріадна зайшли до неї того ж вечора. Кімната виглядала так, ніби через неї пройшовся невеликий, але дуже організований ураган: сукні акуратними стосами на ліжку, книги вже перев'язані мотузкою, на підвіконні — коробочка з листами, які Ліра явно не наважилась викинути.

— Ти справді все це береш? — запитала Елоїза, дивлячись на гору одягу.

— Не все. Тільки найважливіше.

— Це «найважливіше» схоже на весь твій гардероб.

— Я нервуюся, — зізналась Ліра, згортаючи чергову сукню з підозріло нервовою ретельністю. — Я ще ніколи не жила деінде.

Аріадна сіла на край ліжка, обережно, щоб не зім'яти жоден із акуратних стосів.

— Ти будеш там щасливою, — сказала вона. — Я в цьому впевнена.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що Луїс дивиться на тебе так, ніби ти єдина причина, з якої варто прокидатися вранці.

Ліра почервоніла й спробувала приховати усмішку, зайнявшись черговою сукнею.

У двері постукали, і на порозі з'явився Каспіан, тримаючи щось за спиною.

— Я приніс подарунок, — оголосив він.

— Каспіане, тобі не треба...

— Це офіційно, — перебив він, дістаючи з-за спини маленьку срібну прикрасу у формі лисячої голови. — Щоб ти не забувала про нас, коли будеш там, у своєму пафосному французькому маєтку, пити вино й дивитися на Ейфелеву вежу.

Ліра взяла прикрасу, і на мить її очі знову заблищали.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— І ще одне, — додав Каспіан, уже прямуючи до дверей. — Якщо там, у Франції, знайдеться хтось, готовий заручитися з бідним, самотнім, недооціненим юнаком, — май мене на увазі.

— Я обов'язково всім розповім про тебе, — пообіцяла Ліра, сміючись.

— Можеш не поспішати з цим, — тихо промовила Аріадна, ховаючи усмішку.

Так і минув день у звичній метушні.

Наступного ранку Аріадна вперше прийшла на індивідуальний урок до Смарт із зовсім іншим відчуттям, ніж усі попередні місяці.

Кабінет виглядав так само — ті самі полиці, той самий строгий порядок на столі, — але сама Смарт зустріла її інакше. Без звичної напруги в плечах. Без того погляду, що завжди ніби зважував, наскільки Аріадна небезпечна сьогодні.

— Сідай, — сказала Смарт, і в її голосі бриніла майже незвична легкість. — Сьогодні ми не будемо говорити про контроль.

— А про що?

— Про те, чого ти насправді прагнеш. Розкажи про те, чого хочеш сама.

Аріадна на мить завмерла, а тоді, вперше за довгий час, усміхнулась по-справжньому, без жодної тіні тривоги.

— Мені хочеться розвиватися й досягти чогось величного. Але я все ще боюся помилитися.

— Це добре, що ти розумієш усю серйозність магії. Не потрібно постійно випробовувати межі своїх сил. Іноді варто закріпити те, що ми вже маємо, — тепло відповіла професор Смарт.

Цього разу вони лише говорили. Смарт ділилася планами навчання, а Аріадна — своїм баченням цього навчання.

Тераса цього вечора виглядала так само, як на початку навчального року, — довгий дерев'яний стіл, свічки у скляних ліхтарях, вид на темні схили Гори, — але цього вечора вона здавалася іншою.

Минулого разу вони сиділи тут само, і кожен ховав щось своє: Луїс приховував справжню причину свого приїзду, Аріадна приховувала перші прояви золота, яке сама боялася визнати.

Тепер за тим самим столом сиділи ті самі люди — і жодного секрету між ними більше не було.

— За що п'ємо? — запитав Каспіан, піднімаючи келих із соком, наче це було найважливіше рішення вечора.

— За те, що ми всі ще живі, — запропонував Тесей.

— Занадто похмуро, — заперечила Елоїза.

— За те, що більше ніхто з нас нічого не приховує, — сказала Ліра, дивлячись на кожного з них по черзі.

— Це вже краще, — усміхнулась Аріадна.

Луїс, який сидів поруч із Лірою, підняв свій келих останнім.

— За п'ятьох Стражів, — сказав він. — І за те, щоб ваша дружба витримала всі випробування.

— За це я готова випити тричі, — чесно сказала Аріадна, і всі за столом розсміялись.

Вечір тягнувся повільно й тепло, наповнений жартами Каспіана, які ставали дедалі абсурднішими з кожним келихом соку, тихим сміхом Елоїзи, зауваженнями Тесея, які він, попри всю свою серйозність, тепер дозволяв собі робити навіть у бік самого себе, і поглядами Луїса та Ліри, які раз у раз забували, що на них хтось дивиться.