Розділ 28. Полювання на тіней

Щойно вона повністю вийшла з розлому, Аріадна побачила, наскільки все насправді погано.

Ліс, який ще годину тому здавався звичайним нічним лісом — темним, вологим, але своїм, — тепер ворушився. Не від вітру. Тіні виповзали з-під коріння, зісковзували з гілок, стікали чорними цівками поміж стовбурів, і кожна з них тягнулася до людей, до життя, яке могла б забрати собі.

Срібні лиси билися по всій галявині, професори кидали закляття одне за одним, Каспіан і Ліра, щойно скинувши срібло з рук, уже стояли спина до спини з паличками напоготові. Луїс упевнено пробирався до них.

Але Тіней було забагато.

Здавалося, сам ліс дихав ними.

— Арі! — гукнув Тесей, перекрикуючи гамір бою.

Аріадна не відповіла одразу. Вона стояла посеред галявини, дивлячись на все це, — і щось усередині неї, тепле й золоте, уже піднімалося назустріч, наче знало, що потрібне саме зараз.

— Я їх витісню. Вони не зможуть сховатися, — сказала вона, більше собі, ніж комусь іншому. — Усі інші — знищуйте тих, кого я виштовхну за межу бар'єра.

Вона не чекала на заперечення.

Золото вирвалося з її долонь одразу — не тонким мерехтливим коконом, як на тренуваннях, а хвилею, що прокотилася галявиною, підіймаючись угору, огортаючи дерева, кущі, саму землю під ногами.

Тіні, які торкалися його краю, не могли потрапити всередину і просто висіли на межі, наче приклеєні.

Бар'єр ріс.

Він розширювався хвилею за хвилею, підминаючи під себе галявину, потім найближчі дерева, виштовхуючи темряву поперед себе, наче невидима стіна, що не залишала Тіням жодного шансу сховатися.

І там, де золото виштовхувало їх за межу, уже чекали срібні лиси.

Вони кидалися на Тіней миттєво, безжально, і кожна темна пляма, яка потрапляла їм у зуби, розсипалася попелом, що танув у нічному повітрі швидше, ніж встигав торкнутися землі.

Професори приєдналися до цього ритму — рухаючись слідом за краєм бар'єра, добиваючи те, що вислизало повз лисів. Разом із ними, розділившись на пари, билися Луїс із Лірою та Каспіан з Елоїзою.

Тесей стояв осторонь, спостерігаючи за боєм, але щось у ньому самому було не так.

Він подивився на свою долоню, туди, де чорна мітка, і насупився.

Це відчуття він знав. Знав його вже давно — тонке, майже непомітне поколювання, схоже на далекий подих чогось, що дивиться на тебе, не показуючись.

Він завжди думав, що це просто відлуння мітки, згадка про минулорічну зустріч із Тінню, яка назавжди залишилася в його тілі.

Тепер, відчуваючи це сильніше, відчуваючи кількість Тіней через мітку, він раптом зрозумів, що в нього є якийсь зв'язок із ними.

Можливо, відчуття останніх днів було лише реакцією на Тіней, які залишилися в цьому світі.

Він поки що не знав, що означає цей зв'язок.

Але мусив зрозуміти його в майбутньому.

Тим часом бар'єр Аріадни досяг краю лісу — там, де дерева рідшали й переходили в схил Гори.

Це був її ліміт на сьогодні. Далі вона не могла його розширювати.

Розмір бар'єра був вражаючим.

Професор Смарт мимоволі відзначила це про себе. Він простягався на кілька кілометрів, і від самої Аріадни його краю вже не було видно.

Далі бар'єр почав зменшуватися, і професори з дітьми повернулися на галявину.

За кілька хвилин на галявині запала тиша — та сама тиша, яка настає після бою, коли адреналін ще не встиг відпустити, а небезпека вже наче минула.

Аріадна опустила руки.

Бар'єр повільно згас, стікаючи золотими іскрами в мокру траву.

Вона обернулася до старого лиса, який стояв неподалік, чекаючи.

— Залишайтеся тут ненадовго, — сказала вона, і власний голос здався їй чужим — надто впевненим, надто владним для дівчини. — Патрулюйте ліс. Знищуйте будь-яку Тінь, яку знайдете. Я не хочу, щоб хтось іще пройшов сюди непоміченим.

Лис схилив голову.

І срібна зграя розчинилася між дерев так само безшумно, як з'явилася, — тепер уже не гостями, а вартовими.

Аріадна повернулася до розлому, що досі мерехтів слабким сяйвом позаду неї, і простягнула руки.

Вона вже знала, що робити, тому з легкістю зашила тканину простору.

Розлом було відремонтовано, не залишивши по собі навіть шраму.

Дерево Межі стояло тихе й непорушне, наче нічого й не було.

Тільки тоді Аріадна дозволила собі озирнутися на дорослих.

Жоден із них не виглядав задоволеним.

— Що ви накоїли? — сказала Смарт, підходячи ближче. Її голос тремтів — не від гніву, а від чогось значно ближчого до страху. — Ви могли приректи цей світ. Не кажучи вже про те, що ви обоє могли загинути. Або застрягти там назавжди.

— Це дійсно було безвідповідально, — незадоволено сказала професор Гірка.

Горицвіт мовчав, дивлячись на місце, де щойно був розлом, ніби намагався зрозуміти, скільки саме за останню годину змінилося назавжди.

Саме тоді Хруст ступив уперед — повільно, важко, як людина, що вже давно прийняла рішення й просто чекала слушної миті, щоб його озвучити.

— Можливо, ми самі в цьому винні. Це ж ми тиснули на неї, — сказав він, і його голос прозвучав твердіше, ніж будь-коли досі. — А вона, як ви можете бачити, врятувала всіх. Усіх нас. Якби не вона, ці Тіні дісталися б Ліцею ще до світанку. А про нас я вже просто мовчу.

— Хрусте, — почала Смарт.

— Ні, — перебив він. — Досить. Її бар'єр витіснив Тіней. Вона змогла закрити розлом. І якщо ви всі бачили, то тепер відкрити цей портал може не тільки вона. Ми не можемо ізолювати кожного, хто має магію, якої ми не розуміємо. Я більше не стоятиму осторонь і не дозволю знову ставитися до неї як до загрози.

Він подивився на Аріадну, і вперше за весь час, відколи вона його знала, у його погляді не було ні підозри, ні тривоги — лише щось схоже на визнання.

Смарт стиснула губи, але не стала сперечатися. Натомість перевела погляд на темний ліс за спинами дітей.

— Ми знищили не всіх Тіней, — сказала вона. — Тіні хитрі. Якщо хоч одна встигла сховатися до того, як бар'єр досяг краю лісу…