Розділ 27. Маніпуляція наставника

Троє тримали ланцюги напоготові.

Каспіан, який ще пам’ятав попередній рік, ступив ближче до старого Дерева Межі. Він зробив глибокий вдих і різко розвів руки в сторони. Ланцюги рвонули вперед.

Повітря сколихнулося. Простір перед ними затріщав, наче тонке скло. Срібні кільця врізалися в тканину Межі й почали повільно розтягувати її. Зсередини почувся глухий, низький звук, від якого земля під ногами завібрувала.

— А тепер разом, красуні… — прокричав він. — В одне місце на дереві.

Дівчата повторили його рухи. Ланцюги натягнулися до межі міцності й ринули до дерева. І тоді тканина реальності не витримала — вона розірвалася.

Перед ними відкрився вузький прохід: нестабільний, тремтливий, сплетений із чорної порожнечі та срібних ниток світла.

Аріадна одразу взяла срібло й зробила той самий клубок, який так добре пам’ятала. Тоді вона зробила крок уперед у розлом, а Тесей — за нею.

Світ по той бік зовсім не змінився від їхнього останнього візиту. Це здивувало Аріадну найбільше. Минув майже рік, але тут усе було так само.

Тут не було вітру.

Тут узагалі не було звуку, крім їхніх власних кроків і дихання.

— Не бійся тиші, — тихо сказав Тесей, ніби прочитав її думки. — Я теж спочатку думав, що збожеволію від неї. Тут просто немає нічого, що могло б шуміти. Ані живого, ані справжнього.

Аріадна кивнула, хоча тиша все одно тиснула на вуха, як вода. А ще вона відчула присутність — щось таке знайоме, зрозуміле.

Фігура з’явилася не одразу. Спершу лише тінь, довша за звичайну, що лягла на землю від чогось, чого там не було.

А тоді й сама постать ступила з порожнечі.

Висока, у старих мантіях із накинутим каптуром, що ворушилися так, ніби під ними був вітер, якого не існувало більше ніде в цьому світі. Вона була вдвічі вища за звичайну людину й мала дивне обличчя — схоже на лисячу мордочку, видовжене й неприродне.

— Аріадно, — сказав він, і в його голосі прозвучало щось схоже на задоволення. — Ти прийшла.

— Я прийшла за відповідями.

— Звісно.

Він майже усміхнувся — куточками вуст, як людина, що добре знає: час усе одно на її боці.

Тоді його погляд перемістився на Тесея, і усмішка стала холоднішою.

— А він тут навіщо? Це справа між нами.

— Я тут для захисту, — рівно відповів Тесей.

— Захисту… Кого і від чого ти збираєшся захищати? Я ні на кого не нападаю, — з усмішкою відповів Маг. — Я лише ділюся знаннями, і ти це повинен знати. Знання — це не те саме, що розуміння, юначе.

Він знову звернувся до Аріадни, і цього разу в його голосі з’явилася майже вчительська інтонація.

— Ти багато чому навчилася завдяки мені, чи не так, Аріадно? Ти вже знаєш про срібну магію. Золото — я теж тобі показав. Але є ще один рівень. Найпотужніший.

— Так це ти навчав мене у снах. Але навіщо? — тихо сказала Аріадна.

— Бо ти заслуговуєш на знання. Ти особлива, Аріадно. Ти нащадок давнього племені, але не по крові, а по магічній силі. Ти можеш виправити цей світ. Давай я навчу тебе всього. Тільки залишся зі мною. Тут тобі буде безпечно. І я підніму тебе до Сонячного рівня.

— Сонячний рівень? — запитала Аріадна.

Щось у ній самій уже знало це слово, хоча вона не пам’ятала, щоб чула його раніше саме в такому контексті.

— Сонячна магія, — підтвердив Маг. — Магія, що не захищає й не будує. Магія, що відкриває. Відкриває двері між світами, Аріадно. Не образно. Буквально. Керує простором.

Він зробив крок ближче, і сіра трава під його ногами не зім’ялася, наче він не мав ваги.

— Ти вважаєш, що золотий бар’єр — це межа твоєї сили. Це не так. Це лише поріг. Ти навіть не наблизилася до того, чим можеш стати.

Аріадна відчула, як щось усередині неї стискається — не від страху перед слабкістю, а від страху перед тим, наскільки далі це може зайти.

— Чому ти мені це кажеш?

— Тому що вони цього не скажуть, — відповів Маг. — Дорослі, які вчать тебе стримувати золото. Друзі, які сваряться про те, як тебе вберегти. Жоден із них не готовий до того, ким ти станеш. Тільки я готовий тебе цього навчити.

— Ти хочеш налякати її, — втрутився Тесей. — Не навчити.

Маг повільно повернувся до нього, і вперше в його погляді промайнуло щось схоже на роздратування.

— Ти завжди був надто впевненим у тому, що розумієш мої наміри, юначе.

— Я розумію їх достатньо добре. Ти робив те саме зі мною. Переконував, що лише ти розумієш мене. Слова, які звучать як турбота, а насправді просто маніпуляція.

— І все ж ти прийшов сюди знову.

— Я прийшов не за твоїм схваленням, а за своїм другом, який ніколи не буде сам на сам зі своїми проблемами. Ми вирішимо все разом.

Маг мовчав кілька секунд, вдивляючись в очі Тесея. І в цій тиші — справжній, беззвучній тиші чужого світу — Аріадна раптом відчула, що має вірних людей, які її не залишать.

— Вони не зможуть тебе захистити, — промовив Маг, перевівши погляд на Аріадну.

І саме тоді Тесей здригнувся.

Його рука мимоволі стиснулася в кулак, а погляд на мить втратив фокус, ніби він дивився кудись повз цей світ, у щось, що бачив лише він.

Аріадна вловила цей рух миттєво.

— Тесею?

— Тіні… Арі, — видихнув він. — Вони рухаються. До розлому.

Маг звузив очі, і цього разу здивування на його обличчі було справжнім, не награним.

— Що ти сказав?!

Тесей просто подивився на Мага й Аріадну, але більше нічого не сказав про мітку й Тіні. Тільки зрозумів, що відчуває їх, і що мітка, напевно, реагує на їхню кількість.

— Нам треба йти… Аріадно, зараз, — упевнено сказав Тесей, і в його голосі прозвучало щось схоже на власне здивування. — Повір мені.

— Цікаво, — протягнув Маг, і слово прозвучало зовсім не так, як воно звучало в устах Тесея у стайні кілька тижнів тому. Тут воно було голодним.

Аріадна не стала чекати, поки цікавість Мага знайде собі застосування.