Розділ 26. Срібні ланцюги

Коли Аріадна з Елоїзою вийшли з-за дерев, суперечка все ще тривала — тепер уже тихіша, змученіша, але не менш затята.

— Я не кажу, що ти неправий, — говорила Ліра. — Я кажу, що є різниця між «захистити» й «приректи».

— А я кажу, що мовчання нікого ще не захистило, — відповідав Каспіан.

Тесей стояв між ними, наче суддя, якому набридло судити.

— Досить.

Голос Аріадни був негучним, але всі троє обернулися одразу, ніби чекали на нього весь цей час.

Каспіан зробив крок їй назустріч.

— Арі, де ти...

— Я була біля річки. З Елоїзою.

Вона подивилася на кожного з них по черзі — на затятий погляд Каспіана, на напружену постать Ліри, на Тесея, який уже, здається, здогадувався, що зараз почує.

— Я прийняла рішення, — сказала вона. — Я піду за Межу до Мага. Я хочу поговорити з ним.

На мить ліс наче затамував подих разом із ними.

— Ти не серйозно, — першим озвався Каспіан.

— Серйозно.

— Арі, це небезпечно. Йому не можна довіряти.

— Я не збираюся йому довіряти, — спокійно відповіла Аріадна. — Я збираюся дізнатися те, чого не знає ніхто з нас. Дорослі бояться моєї сили, бо не розуміють її. Ви сперечаєтеся про те, як мене захистити, бо теж до кінця не розумієте, від чого саме. Єдиний, хто, здається, знає відповіді, — це він.

— Це якраз і робить його небезпечним, — сказав Тесей.

— Я знаю.

— І ти все одно підеш.

— Я все одно піду.

Каспіан стиснув щелепу, але не сказав нічого. Щось у виразі Аріадни — та сама втома, яку Елоїза бачила на березі річки, — робило будь-яку суперечку марною ще до того, як вона починалася.

— Тоді я йду з тобою, — сказав Тесей.

Усі повернулися до нього.

— Тесею, ми ледве витягнули тебе минулого року, — тихо сказала Елоїза.

— Саме тому я йду. Я знаю, як це виглядає зсередини. Я знаю, які слова він говорить і чому вони звучать переконливо. Арі почує ту саму мову, яку колись чув я. Я не дам їй повірити в те і наробити дурниць.

Аріадна подивилася на нього довго, а тоді кивнула.

— Добре.

— Це божевілля, — знову сказала Ліра, але цього разу в її голосі було більше відчаю, ніж заперечення. — Ви йдете вдвох, у той світ, до нього, і ми навіть не знаємо...

— Ми будемо тут, — перебив її Каспіан. — Просто тут. Якщо щось піде не так...

Він не закінчив речення. Ніхто з них не знав, що можна зробити, якщо щось піде не так там, за Межою, куди жоден із них дотягнутися не міг.

Тим часом у кабінеті директора панувала зовсім інша, куди холодніша тиша.

— Вони пішли до лісу, — сказала Смарт, щойно один із молодших учнів, захекавшись, переказав те, що бачив біля стайні грифонів. — Усі п'ятеро.

Горицвіт стояв біля вікна, дивлячись на темну лінію дерев, що здіймалася на тлі нічного неба.

— Це моя провина, — тихо сказала Смарт. — Якби я не наполягала на обмеженнях...

— Тепер не час для провини, — відповів Горицвіт. — Час для рішень.

Веселина Гірка сплела пальці на столі, і сьогодні навіть яскравість її костюма здавалася приглушеною.

— Ми повинні негайно йти за ними. Якщо в лісі досі лишилися Тіні...

— Або пастки, — додав Бортник, і його добрі очі вперше за вечір затьмарила справжня тривога.

Хруст мовчав довше за всіх, і коли нарешті заговорив, у його голосі не було звичної різкості.

— Якщо ми підемо туди зараз, галасливо, з наказами повертатися, — ми лише підтвердимо все, у чому вона нас щойно звинуватила. Що ми боїмося. Що ми хочемо контролювати, а не розуміти.

— А якщо ми не підемо і з нею щось станеться? — запитала Смарт.

Хруст не мав відповіді на це. Ніхто не мав.

— Ми підемо, — врешті сказав Горицвіт. — Але не для того, щоб тягнути її назад силою. Ми мусимо переконати її повернутися самостійно.

Він відвернувся від вікна.

— Збирайтеся. Усі. Але будьте обережні. Бережіться Тіней, щоб нами не маніпулював ніхто в цей важливий момент.

П'ятеро друзів стояли рішуче на галявині, на схилах Гори. Усі знали, що мали робити, і найважче завдання знову було на Каспіані — втримати Межу відкритою за допомогою срібних ланцюгів.

— Гаразд, — сказав Каспіан, розтираючи долоні одна об одну. Він завжди так робив перед тим, як діяти — така в нього була звичка. — Не знаю, чи це спрацює саме зараз, але якщо знову вдасться і я зможу втримати розрив, то ви винні мені тиждень смаколиків.

Він простягнув руки долонями вниз і попросив допомоги у лісу.

Срібло з'явилося майже одразу.

Але цього разу його було набагато більше.

Не два ланцюги, як раніше, а одразу десять.

Перші два сформувалися біля його зап'ясть.

Але це було не все.

Ще два ланцюги виросли й потягнулися вбік — не до нього, а до Тесея, який здригнувся, коли срібна петля м'яко обвила його зап'ястя.

Тоді ще два полетіли до Елоїзи.

Інша пара — до Аріадни.

Остання пара срібних ланцюгів торкнулася Ліри, яка мимоволі відступила, а тоді завмерла, дивлячись на срібло, що вже облягало її руку теплим, майже живим світлом.

Тоді все стихло.

Десять срібних ланцюгів, що м'яко світилися в темряві, з'єднували між собою п'ятьох — Аріадну, Каспіана, Тесея, Елоїзу й Ліру, — переплітаючись у складний, майже симетричний візерунок, наче хтось невидимий заздалегідь знав, кого саме прикувати одне до одного.

— Раніше було тільки два, — тихо сказав Каспіан. — На мені. Тепер...

— Тепер десять, — закінчив Тесей, дивлячись на срібну петлю на власному зап'ясті так, ніби бачив її вперше. — На всіх нас.

Ліра підняла руку, обережно розглядаючи ланцюг, що обвивав її пальці.

— Але в мене... в мене ж немає міток.

— Можливо, є, — сказала Елоїза. — Просто ти ще не бачила їх.

Ліра нічого не відповіла, лише повільніше повернула руку, ніби чекала, що срібло раптом зникне й виявиться, що це просто гра світла.