Розділ 25. Втеча до лісу

Стежка під ногами була мокрою й слизькою, але ніхто не зупинявся, щоб дивитися під ноги. Дерева зімкнулися над головами майже одразу, ховаючи вежі Ліцею за густим переплетінням голого гілля, і Аріадна вперше за весь вечір відчула, що може дихати вільно.

Вона не знала, скільки вони вже йшли. Знала лише, що позаду залишився кабінет директора, слова про ізоляцію, про межі, про те, чого дорослі не розуміють і чого бояться. І що попереду тепер був тільки ліс — темний, вологий, байдужий до людських рішень.

Каспіан ішов поруч, усе ще стискаючи кулаки, ніби суперечка в кабінеті не закінчилася, а просто перемістилася разом із ними між дерев.

— Вони не мають права, — раптом сказав він, зупиняючись. — Не мають права навіть говорити про ізоляцію.

— Каспіане, — Ліра зупинилася теж і обернулася до нього. Її голос був спокійним, але в ньому вже чулося напруження. — Ми не вирішимо це, тікаючи в ліс.

— А що ти пропонуєш? Повернутися й чемно чекати, поки вони вирішать замкнути її десь у вежі?

— Я пропоную не втікати, а довести свою точку зору.

— Ти вже намагалася. Ти розповіла їм про план. Вони сказали, що він не допрацьований, і одразу заговорили про обмеження. Слова тут більше не працюють.

Тесей стояв трохи осторонь, мовчки переводячи погляд з одного на іншого. Елоїза притулилася до найближчого стовбура, обхопивши себе руками, наче хотіла стати якомога непомітнішою.

— Втеча нічого не вирішує, — тихо повторила Ліра. — Вона тільки показує їм, що ми боїмося. А якщо ми боїмося, вони ще більше переконуються, що мають рацію.

— Мені байдуже, у чому вони переконуються.

Каспіан зробив крок ближче до Ліри, і в його голосі вперше прорвалося щось, схоже на відчай.

— Я більше не хочу чекати, поки хтось нагорі вирішить, що робити з Арі. Ізоляція — для злочинців. Вона нікого не вбила. Вона нікого навіть не поранила навмисно. Її провина лише в тому, що в неї є сила, якої вони не розуміють. Цього недостатньо, щоб замикати людину.

— І що ти пропонуєш замість цього? — запитав Тесей, нарешті вступаючи в розмову.

— Розповісти. Усім. Не лише Раді, не лише професорам за зачиненими дверима — усьому світу. Якщо про це дізнаються всі, ніхто не зможе тихо замкнути її десь у підвалі й забути. Її будуть захищати, тому що весь світ дивитиметься. Для ізоляції треба мати обвинувачення і рішення, що особа винна.

На кілька секунд між деревами запала тиша.

— Це божевілля, — нарешті сказала Ліра.

— Це чесність.

— Це небезпека, — тихо, але твердо втрутився Тесей. — Каспіане, подумай. Зараз про Арі знає обмежене коло людей. Дорослі, ми, Луїс. Щойно про неї дізнається весь світ, хтось захоче використати її силу у своїх цілях, або, можливо, хтось злякається настільки, що захоче її знищити, а не захистити. Ти хочеш винести її на світло, сподіваючись, що це вб'є страх. А що, як натомість це просто дасть страху більше рук?

Каспіан не відповів одразу. Щелепа в нього напружилася, погляд метнувся вбік, ніби він шукав аргумент, якого не було.

— Я не можу просто стояти й дивитися, як вони вирішують за неї, — нарешті сказав він тихіше.

Ліра поклала руку йому на плече.

— Ніхто з нас не може. Але є різниця між боротьбою і відчаєм.

Він скинув її руку — не грубо, просто втомлено.

— Легко тобі говорити. У тебе є Луїс, який може говорити з Радою. У мене є тільки я і моя сила.

— У тебе є ми, — сказала Ліра.

Каспіан промовчав.

Суперечка не закінчилася — вона просто зависла в повітрі, важка й непорушна, як туман між стовбурами. Тесей знову спробував щось сказати, Ліра відповіла, голоси піднялися, потім стихли, потім піднялися знову. Ніхто не помітив, коли саме затих голос Аріадни.

Ніхто, крім Елоїзи.

Вона стояла трохи осторонь від інших, і саме тому єдина побачила, як Аріадна тихо відступила на крок, потім ще на один, а тоді розвернулася й пішла між деревами — не в бік Ліцею, а глибше в ліс, туди, де за кущами вже чувся тихий плескіт води.

Елоїза озирнулася на друзів. Вони все ще сперечалися, надто заглиблені одне в одного, щоб помітити її відсутність.

Вона мовчки пішла за Аріадною.

Річка виявилася ближче, ніж здавалося. Стрімка тут звужувалася, огинаючи великий плаский камінь, і саме на ньому сиділа Аріадна, коли Елоїза нарешті наздогнала її.

Вона не сіла одразу. Кілька секунд просто стояла поруч, дивлячись на темну воду, що бігла швидко й безшумно, відбиваючи скупе світло, яке пробивалося крізь гілки.

— Вони й досі сваряться? — не обертаючись, запитала Аріадна.

— Здається, так.

Елоїза сіла поруч, підібгавши коліна.

Аріадна мовчала. Її пальці неспокійно перебирали край рукава, а погляд був зосереджений на воді так, ніби вона намагалася прочитати там щось, чого не могла сказати вголос.

— Арі.

— Що?

— Вони просто переживають за тебе. Вони хочуть допомогти, але ще не знають як.

Аріадна довго не відповідала. Десь у кроні над ними тихо зашурхотів вітер, і кілька крапель, що досі трималися на гілках, упали в річку з ледь чутним сплеском.

— Я думаю, мені варто поговорити з Магом з-за Межі, — нарешті сказала вона.

— Я знаю, що Тесей попереджав. Я знаю, що це може бути пасткою. Але я більше не можу тільки чекати, поки хтось інший вирішить, що зі мною робити. Дорослі бояться мене. Ви сваритеся через мене. Інформації про мою силу і можливості немає. Хто я, чому саме я. Навіть якщо він бреше, навіть якщо він хоче мене використати — принаймні він може надати якусь інформацію. Мені здається, він знає найбільше серед усіх.

— Ти справді думаєш, що це допоможе?

— Я не знаю, — тихо визнала Аріадна. — Але я втомилася не знати навіть цього.

Елоїза дивилася на подругу довго, і в цьому погляді не було ні страху, ні докору — лише тиха, важка турбота.

— Тоді ти повинна сказати їм.

Аріадна різко підняла голову.