Розділ 15. Сон і реальність

Аріадна зрозуміла, що щось не так, ще до того, як побачила людей.

Вона стояла посеред великого кам'яного залу. Під босими ногами був холодний мармур. Настільки холодний, що він боляче пронизував ступні. Десь високо над головою потріскували магічні лампи, а від стін тягнуло вогкістю. Аріадна озирнулася. Вона знала це місце — Актова зала Ліцею. Тільки зараз вона здавалася більшою. Двері позаду були зачинені. Попереду стояли люди.

Спочатку Аріадна побачила Горицвіта. Потім Смарт, Хруста, а за ними — інших професорів, керівників факультетів. Людей, яких вона бачила щодня. Вони стояли мовчки півколом і дивилися на неї.

Аріадна зробила крок назад.

— Що відбувається?

Ніхто не відповів.

Горицвіт повільно підняв посох і вдарив об підлогу. Звук розійшовся залом. Ще один удар. Аріадна відчула, як кожен удар віддається десь під ребрами.

— Професоре?..

Горицвіт дивився на неї так, як ніколи не дивився раніше. Не сердито, не жорстоко, навіть не холодно. Просто рішуче. Ніби рішення вже давно було прийнято.

— Аріадно, — сказала Смарт. — Це заради твого ж блага.

Її голос був спокійним, майже лагідним.

— Яке благо? — Аріадна перевела погляд із неї на Горицвіта. — Що ви робите?

Хруст стояв трохи осторонь. Він не дивився їй в очі.

— Професоре Хруст...

Він нарешті підняв погляд. Аріадна побачила в ньому щось, від чого їй стало холодніше, ніж від мармурової підлоги. Жаль.

— Ні, — прошепотіла вона.

Хруст заплющив очі.

І тоді з-за ніг дорослих поповзло срібло.

Спочатку Аріадна подумала, що це тонке світло, а потім побачила, як воно рухається. Срібні нитки. Вони ковзали по підлозі з усіх боків — повільно й невідворотно.

Аріадна відступила на крок. Нитка торкнулася її щиколотки. Вона скрикнула. Холод був таким сильним, що м'язи миттєво звело судомою. Аріадна рвонула ногу назад, і срібло відпустило. Але за ним уже рухалися інші.

— Ні, — вона відступила ще. — Не треба.

Смарт не ворухнулася.

— Не опирайся, Аріадно.

— Ви сказали, що це заради мого блага!

— Саме так.

— Тоді чому ви мене не слухаєте?! — голос Аріадни зірвався.

Вона подивилася на Горицвіта.

— Я не хочу цього!

Директор мовчав. Натомість пролунав наступний удар посоха. І срібло рушило швидше.

Аріадна розвернулася й побігла. Дверей не було. Там, де щойно був вихід, тепер стояла глуха кам'яна стіна. Вона вдарила по ній долонями.

— Відкрийте!

Ніхто не відповів. Аріадна обернулася. Срібні нитки вже були поруч. Вони піднімалися з підлоги, переплітаючись у повітрі. Одна торкнулася її руки. Біль був миттєвим. Гострим. Наче під шкіру встромили сотні крижаних голок. Аріадна закричала й відсмикнула руку. На шкірі залишилася тонка срібна смуга.

— Відпустіть мене!

Вона кинулася вбік. Нитки хлинули слідом. І тоді золото прокинулося. Аріадна відчула його ще до того, як побачила. Гаряче. Живе. Сильне. Воно вибухнуло з-під шкіри золотим світлом і розгорнулося навколо неї напівсферою. Срібні нитки вдарилися об бар'єр. Спалах. Ще один. Вони відскакували, розсипаючись золотими іскрами. Аріадна важко дихала.

— Не підходьте.

Ніхто не рухався.

На мить їй здалося, що вона перемогла.

А потім Смарт сказала:

— Тримайте її.

І все змінилося. Дорослі рушили вперед. Аріадна відступила. Перші руки прослизнули крізь бар'єр. Вони схопили її за плечі. Вона закричала й ударилася спиною об невидиму стіну. Ще руки. За зап'ястя. За волосся. За мантію.

— Відпустіть!

Вона виривалася. Золото навколо неї почало тремтіти.

— Відпустіть мене!

Каспіан. Десь у голові промайнуло його обличчя. Елоїза. Ліра. Тесей. Я одна.

Срібло почало просочуватися крізь золотий бар'єр. Золото слабшало. Аріадна відчула, як сили залишають її. Тіло стало важким. Пальці перестали слухатися.

— Аріадно, — сказала Смарт. — Не бійся.

— Не торкайтеся мене!

— Ти навіть не знаєш, від чого ми тебе захищаємо.

— Я знаю, що ви хочете забрати мою магію!

Смарт нічого не відповіла. І цього було достатньо.

Аріадна відчула, як щось усередині неї зламалося. Не сила. Щось інше. Довіра. Віра в те, що дорослі все одно зупиняться. Що хтось скаже: «Досить». Ніхто не сказав. Тоді страх змінився люттю. Гарячою. Сліпою.

Золото під шкірою спалахнуло. Аріадна відчула, як воно збирається в долонях.

— Відпустіть зараз же! — люто крикнула вона.

Вона не здасться без бою. Між її руками почала формуватися куля. Спочатку маленька. Потім більша. Вона пульсувала. Гаряча. Золота. Аріадна дивилася на неї й не могла відвести погляду. Куля росла. Вона відчувала її силу. Відчувала, як та хоче вирватися. Як прагне вперед. Прямо до тих, хто завдає болю. Прямо до знайомих облич.

Лють засліпила її остаточно. Її руки піднялися самі. Куля зависла перед нею. Перед зграєю дорослих, які не пожаліли її. Усі вони дивилися. І раптом Аріадна зрозуміла найстрашніше. Вона вже не керувала власним тілом.

— Ні!

Куля рвонула вперед. Аріадна закричала:

— НЕ ТРЕБА!

Золоте світло заповнило весь зал. Вона побачила, як куля летить просто в них. Побачила, як Хруст нарешті робить крок уперед. І тоді куля вдарила.

Аріадна різко сіла в ліжку, задихаючись.

Темрява кімнати. Тихе дихання Елоїзи на сусідньому ліжку. Місячне світло, що падало на підлогу рівним, спокійним прямокутником.

Аріадна дивилася перед собою, не кліпаючи. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, де перебуває. Потім притисла долоні до обличчя. Пальці тремтіли. Серце калатало так сильно, що боліло.

Цього разу кулі не було. Жодного золотого світла.

Сон.

Це був лише сон.

Але страх залишився таким самим справжнім, як минулого разу. Аріадна повільно опустила руки. «Мені потрібно знайти рішення». Вона важко ковтнула. «Я не можу так далі». Вона заплющила очі. «Я мушу щось зробити, перш ніж уві сні я справді...»