Розділ 14. Андріївські вечорниці: Ворожіння

Кімната Аріадни й Елоїзи цього вечора стала невпізнанною.

Ліра прийшла першою, притягнувши цілу коробку свічок.

— Не питайте, звідки я їх взяла, — сказала вона, висипаючи їх на ліжко.

— Я навіть не хочу знати, — відгукнулася Елоїза.

Дівчата швидко відсунули ліжка до стін і звільнили середину кімнати. На підлозі розстелили старий картатий плед, а потім почали розставляти свічки.

Ліра наполягала, щоб вони стояли колом.

Щоправда, коло вийшло не зовсім рівним.

— Так навіть краще, — заявила Ліра, поправляючи одну зі свічок. — Щоб духи не подумали, ніби ми надто самовпевнені.

— А якщо духи взагалі не звертають уваги на те, рівне в нас коло чи ні? — запитала Елоїза.

— Тоді ми даремно стараємося.

— Дуже заспокоює.

Аріадна мимоволі усміхнулася.

На кілька хвилин усе здавалося звичайним. Просто вечір із подругами. Старе українське ворожіння. Просто свічки, віск і трохи дурнуватої цікавості.

Потім Ліра помітила велике дзеркало на столі. Воно було старим, із важкою темною рамою, а скло трохи затуманилося від часу.

— Оце нам якраз і потрібне.

Вони втрьох обережно підняли дзеркало зі столу й поставили його в центрі кола.

Ліра вже сіла на плед і взяла в руки товсту білу свічку.

— Отже, — сказала вона, — топимо віск, виливаємо його в посуд перед дзеркалом і дивимося, яку форму він набуде при світлі свічок. Кажуть, це може бути обличчя або знак судженого.

Вона кивнула на невелику плоску миску.

— А використаний віск викидаємо в цей казанок, щоб не переплутати форми між собою.

— А якщо нічого не побачиш? — запитала Елоїза.

— Тоді, певно, твоя доля ще не визначилася.

Ліра усміхнулася.

— Я перша.

Вона піднесла свічку над мискою. Віск почав повільно стікати вниз крапля за краплею. Він застигав у воді химерними плямами, нашаровувався один на одного, а дівчата мовчки стежили за тим, як безформна маса поступово набуває обрисів. За кілька хвилин Ліра обережно перевернула застиглу форму й піднесла її до світла.

Аріадна нахилилася ближче.

У воску виразно проступав контур пташиного крила — вигнутого, ніби в польоті.

Ліра кілька секунд мовчала.

А потім її обличчя освітила усмішка — тепла, майже сором'язлива, зовсім не схожа на її звичну незворушність.

— Грифон, — тихо сказала вона.

Елоїза підняла брови.

— Ну звісно, — пирснула вона. — Що б ти ще побачила?

— Обряд не бреше, — із гідністю відповіла Ліра.

Її щоки ледь помітно порожевіли.

— Тепер Арі.

Аріадна завмерла. Її усмішка згасла. Вона взяла свічку та нахилила її над мискою. Віск почав падати. Аріадна дивилася, як він застигає, утворюючи неправильну, витягнуту форму. Ліра нічого не казала. Елоїза теж мовчала. Аріадна повільно підняла застиглий віск до світла дзеркала. 

Спочатку вона побачила лише себе. Бліде обличчя, темне волосся. Свічки за плечима.

А потім...Її дихання перерізало горло.

У дзеркалі позаду неї стояв хтось. Високий, худорлявий, нерухомий. Аріадна не могла розгледіти обличчя. Лише темний силует.

Вона різко озирнулася. Позаду нікого не було. Аріадна знову повернула голову до дзеркала. Постать усе ще була там. Вона стояла за її відображенням.

І від цього ставало ще страшніше.

Аріадна відчула, як холод повільно спускається вздовж хребта.

— Арі? — тихо запитала Елоїза.

Аріадна не відповіла. Вона дивилася на віск. Щось змінилося. Тонка срібна нитка проступила просто крізь його середину. Вона була майже непомітною, але Аріадна одразу її побачила. Срібло повільно проходило крізь віск, розділяючи його.

Одна частина.

Друга.

Третя.

Четверта.

П'ята.

Віск розламався на п'ять окремих фрагментів.

Вони лежали навколо порожнього центру.

Аріадна затамувала подих.

— Арі? — Елоїза нахилилася ближче. — Що там?

Аріадна різко опустила руку. Вона не хотіла більше дивитися. Не хотіла перевіряти, чи постать усе ще там. Швидким рухом вона викинула розділений віск у чорний казанок.

— Нічого.

Її голос прозвучав тихіше, ніж хотілося.

— Просто... нічого не вийшло.

Елоїза насупилася.

— Але ти щось побачила.

Аріадна похитала головою.

— Безформна пляма.

Вона відвела погляд.

Елоїза кілька секунд уважно дивилася на неї. Вона знала Аріадну надто добре. Але цього разу, на щастя, не стала тиснути.

— Ти не побачила Каспіана, — раптом м'яко сказала вона.— Тому й засмутилася.

Аріадна здивовано глянула на неї. У її голосі не було насмішки. Лише щире співчуття. Аріадна відкрила рот, щоб заперечити. Але слова застрягли. Можливо, так було навіть краще. Нехай Елоїза думає, що справа в Каспіані. Набагато легше приховати страх за чужим поясненням, ніж розповісти, що вона щойно побачила в дзеркалі.

— Це просто дурний обряд, — тихо сказала Аріадна. — Не зважай.

Елоїза стиснула її руку підбадьорливо.

— Гаразд.

Вона підвелася й сіла на місце Аріадни перед дзеркалом.

— Тепер я.

Елоїза взяла свічку тремтячими пальцями. На її обличчі промайнуло щось середнє між надією і страхом. Віск знову почав падати в миску. Повільно, майже нерішуче. Ліра спостерігала за ним із цікавістю, а Аріадна намагалася більше не дивитися на дзеркало.

Не виходило.

Її погляд сам повертався до нього. Там, де щойно стояла постать, тепер було лише відображення кімнати. Нічого більше. Можливо, її там ніколи й не було. Можливо, це була просто тінь. Гра світла. Втома. Сон, який ще не до кінця відпустив її.

Аріадна дуже хотіла в це повірити.

— Готово, — раптом сказала Елоїза.

Вона підняла застиглу фігурку до світла. На її долоні лежало щось видовжене, із тонким, чітким кінчиком. Майже досконале перо.

Кілька секунд Елоїза мовчки розглядала його. А потім її обличчя освітила несподівано щаслива усмішка.