Страж Межі

Розділ 12. Золота куля

Ніч опустилася на Ліцей тихо.

За високими вікнами вежі Сов старий ліс губився в темряві, а вітер повільно перекочувався схилами Гори, ніби хтось невидимий ходив між деревами.

Аріадна лежала в ліжку із заплющеними очима.

Заснути не вдавалося.

Відтоді як Хруст розповів їй про срібні пастки, усе навколо ніби змінилося. Вона більше не могла дивитися на професорів так, як раніше. Тепер вона знала. Вони не були сліпими. Не були обдуреними. Вони знали про Стражів. Знали про пастки. Знали, що вони забирають не лише магію. І все одно були готові скористатися ними ще раз.

Перед очима знову й знову спливало обличчя професорки Смарт. Потім — Хруст.

"Це надто жорстоко для дитини."

Аріадна перевернулася на інший бік. Поруч спокійно спала Елоїза. За шторою тихо посвистував вітер.

«Я не хочу боятися ...»

Вона навіть не помітила, коли сон поглинув її.

Ліс.

Вона одразу впізнала його.

Той самий. Нерухомий. Без птахів. Без вітру. Без жодного звуку. Повітря було важким, ніби сам світ затамував подих.

Аріадна повільно озирнулася.

Минулого разу вона бачила тут срібло. Чула голос. Відчувала, як золото огортає її, захищаючи.

Але цього разу все було інакше.

Попереду, між чорними стовбурами дерев, стояла постать. Висока. Неприродно худа. Вона не рухалася. Не мала обличчя. Лише темний силует, ніби вирізаний із самої темряви.

Аріадна відчула, як усе її тіло напружилося.

— Хто ти?..

Постать мовчала.

І тоді вона почула знайомий голос.

— Захисти себе.

Аріадна завмерла.

— Що?..

— Знищ.

У грудях щось здригнулося. Золото всередині неї прокинулося. Воно більше не чекало її рішення. Воно саме почало рухатися.

Вона опустила очі. Між її долонями народжувалося світло. Спочатку тонкі золоті нитки. Потім вони почали згортатися. Закручуватися. Стискатися. Мов клубок живого сонячного проміння.

Куля. Невелика, ідеально кругла. Вона повільно пульсувала. З кожним ударом ставала яскравішою.

Аріадна відчула її вагу.

Наче тримала в руках маленьке сонце.

— Що це? — прошепотіла вона, відчуваючи небезпеку. — Я не хочу...

Але голос уже відповів.

— Знищ перешкоду.

Її руки самі здійнялися.

Постать навіть не ворухнулася. Вона просто стояла. Чекаючи.

Аріадна відчула, як пальці розтиснулися. Золота куля зірвалася вперед. Швидше за будь-яке закляття. Вона врізалася просто в груди темному силуету. І в ту саму мить...

Аріадна різко сіла в ліжку.

Повітря вирвалося з легень. Серце калатало так сильно, що віддавало у вухах. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, де знаходиться. Темна кімната. Місячне світло. Ліжко Елоїзи. Штори, що ледь коливалися від нічного вітру.

Сон.

Це був лише сон...

Вона судомно вдихнула.

І тільки тоді відчула тепло.

Аріадна повільно опустила погляд.

Між долонями пульсувала золота куля.

Реальна.

Вона тихо гуділа, ніби всередині неї билося серце.

Аріадна завмерла.

Світ навколо перестав існувати.

— Ні...

Куля стала яскравішою. Її поверхнею побігли золоті хвилі.

Аріадна різко зіскочила з ліжка.

— Арі?.. — крізь сон пробурмотіла Елоїза.

Аріадна навіть не відповіла.

Вона не знала, що це. Не знала, чи вибухне воно. Чи розчиниться. Чи... Заподіє комусь шкоду.

Єдина думка, що залишилася в голові, кричала:

Подалі.

Вона кинулася до вікна. Тремтячими руками розчинила стулки. Нічне повітря вдарило в обличчя. Унизу дрімав порожній внутрішній двір. Лише старі мармурові статуї засновників Ліцею височіли посеред подвір'я.

Аріадна навіть не цілилася. Вона просто відчайдушно відштовхнула кулю від себе.

В одну мить куля торкнулася однієї зі статуй. І тоді статуя зникла....

Не було вибуху.

Не було спалаху.

Не було навіть звуку.

Статуя... зникла. Просто перестала існувати. Ніби її ніколи не було. На її місці залишився лише порожній кам'яний постамент.

Аріадна не могла поворухнутися. Її пальці судомно стискали підвіконня. У голові лунав тільки власний прискорений подих.

Позаду тихо підвелася Елоїза.

— Арі?.. Що сталося?

Аріадна не відповіла.

Вона дивилася вниз. На порожній постамент. На місце, де ще мить тому стояла статуя. Ніяких уламків. Ніякого пилу. Нічого.

І вперше за дуже довгий час Аріадна відчула той самий страх.