Розділ 11. Щира розмова

Аріадна зібрала друзів у закинутому класі, коли сутінки почали повільно стирати обриси веж Ліцею.

Це місце вже давно стало їхнім сховком. Тут ніхто не ставив зайвих запитань, портрети на стінах не втручалися в розмови, а старий пил і запах пожовклого паперу створювали відчуття, ніби вони перебували поза часом.

Але сьогодні навіть ця кімната здавалася іншою.

Повітря було важким, наповненим не лише запахом старих книг, а й напругою, яку ніхто не хотів називати вголос.

Аріадна стояла біля вікна, дивлячись на темні схили Гори. Вона довго мовчала. Не тому, що не знала, що сказати, а тому, що знала надто багато. Її пальці мимоволі стиснулися. Під шкірою знову ледь помітно пульсувало срібло — нагадування про силу, яку одні вважали даром, а інші — загрозою.

— Я розмовляла з Хрустом, — нарешті сказала вона.

Друзі одразу стали уважнішими.

— І все набагато гірше, ніж ми думали.

Вона розповіла їм про срібні пастки. Про те, що вони існували давно. Про те, що професори знали про них роками. Про те, що для Горицвіта та Смарт ці пастки не були випадковістю чи помилкою минулого. Для них це був інструмент. Спосіб захистити світ від сили, яку вони не могли повністю контролювати.

— Вони справді думають, що це правильно, — тихо сказала Аріадна.

Вона опустила погляд.

— Для них це необхідна жертва.

Її голос став слабшим.

— Вони можуть забрати магію Стража. Можуть забрати частину самої людини. І все одно вважатимуть це правильним, якщо це врятує інших.

У кімнаті стало тихо. Ніхто не знав, що сказати.

Аріадна не розповіла їм про Максима Коваля. Про хлопця, який колись був таким самим, як вона. Про те, як він втратив не лише магію. Про те, як Хруст усе життя носив у собі провину за те, що не зміг його врятувати. Це була не її історія. Це була його рана. І вона не мала права відкривати її перед іншими.

Вона лише сказала:

— Хруст не такий, як вони.

Аріадна підняла очі.

— Він бачив, що ці пастки роблять із людьми. Він знає ціну цього рішення. — Вона зробила коротку паузу. — І він не хоче, щоб це повторилося. Я тепер довіряю йому більше.

Аріадна подивилася на друзів.

— Він єдиний, хто бачить у мені людину, а не проблему, яку треба вирішити.

Кілька секунд ніхто не говорив.

А потім Каспіан різко підвівся. Його крісло зі скрипом відсунулося назад. Обличчя хлопця почервоніло від гніву, а мітки на руках спалахнули яскравіше, ніби відчули його емоції.

— Це жорстоко. —  Його голос тремтів від злості. — Вони знали, що ці клітки роблять із людьми? Знали — і все одно дозволяли цьому існувати?

Каспіан подивився на Аріадну та стиснув кулаки.

— Вони не торкнуться тебе.

У його голосі не було сумніву.

— Не дозволимо.

Елоїза сиділа мовчки, нервово поправляючи окуляри. Її обличчя зблідло.

— Значить, вони нас не захистять...

Ці слова прозвучали тихо, але вони вдарили сильніше, ніж крик.

Тесей, який увесь цей час мовчав, повільно підняв голову. Його погляд залишався холодним і уважним, як завжди.

— Якщо дивитися на це логічно, їхні дії зрозумілі.

Каспіан різко глянув на нього.

— Ти серйозно?

— Я сказав, що вони зрозумілі. Не що вони правильні. Якщо система нестабільна, люди намагаються її заблокувати. Це передбачувано.

Він перевів погляд на Аріадну.

— Але я не згоден бути частиною такого «порядку».

Його голос став твердішим.

— Ми повинні знати більше. Кожен крок Ради. Кожне рішення Смарт. Кожне слово, яке вони приховують.

Ліра весь цей час сиділа осторонь. Вона слухала. Але думала не лише про те, що розповіла Арі. Вона думала про Луїса. Про його слова. Про те, що він був представником Ради. Про те, що він міг знати більше за них усіх. Нарешті вона підняла погляд.

— Ми мусимо боротися.

Усі подивилися на неї.

Ліра стиснула губи.

— Але спочатку я повинна поговорити з Луїсом.

Вона мала знати. На чиєму він боці. 

Наступного дня Ліра запросила Луїса на прогулянку.

Вони йшли стежкою вздовж узлісся, де старий ліс на схилах Гори зустрічав їх тривожним шелестом. Вітер ворушив верхівки дерев, а десь унизу невпинно шуміла Стрімка.

Луїс виглядав так само бездоганно, як завжди. Його одяг був охайним, постава спокійною. Але Ліра помітила те, чого не бачили інші. Його погляд постійно повертався до лісу. Ніби він теж відчував, що там щось змінилося.

Біля великого каменя, вкритого мохом, Ліра зупинилася.

— Луїсе.

Він повернувся до неї.

— Скажи мені правду. Ти тут через Аріадну? — запитала вона. — І через Межу?

На мить його дипломатична посмішка зникла. Кілька секунд він мовчав. Потім повільно кивнув.

— Так, моя Лілеє.

Він уперше не намагався приховати відповідь.

— Рада бачить у ній потенційну загрозу.

Ліра напружилася.

— А ти?

Луїс не відповів одразу.

— Мій візит сюди — це спроба знайти рішення раніше, ніж Рада вирішить, що чекати більше не можна. Якщо вони не побачать іншого виходу, сюди можуть відправити людей для ізоляції.

Ліра відчула холод усередині.

— Ти не розумієш, що тут сталося.

Вона почала говорити. Про те, як вони самі, не бажаючи цього, послабили Межу. Про тіні, які не приходять просто так. Про Тесея, який ледь не зник в іншому світі. Про те, як Аріадна знову і знову зашивала розриви, не думаючи про себе.

— Вона не проблема, Луїсе. —  Ліра подивилася йому в очі.— Вона причина, чому ці двері досі залишаються зачиненими.

Луїс довго мовчав. Він слухав шум Стрімкої внизу. Наче намагався зважити все, що почув.

— Я обіцяю тобі, — нарешті сказав він, — що буду стримувати дорослих. Я допоможу знайти інше рішення. Не таке жорстоке, як пастки.

Ліра відчула полегшення.

Але воно тривало недовго.

Бо Луїс додав: