Розділ 10. Архів пам'яті

Ліра увірвалася до кімнати дівчат без стуку, ще до сніданку, коли Аріадна тільки застібала мантію.

— У нас проблема, — сказала вона без жодних передмов, зачиняючи за собою двері.

— Яка ще проблема? — Елоїза відклала гребінець.

— Учора ввечері я проходила повз кабінет професорки Смарт. — Ліра говорила швидко, тихо, раз у раз кидаючи погляд на двері, ніби боялася, що хтось підслуховує й зараз. — Вона сварилася з професором Хрустом. Голосно. Настільки голосно, що я мимоволі почула частину.

— І що ти почула? — Аріадна завмерла з рукою на застібці.

— Небагато. Уривки. Але одну фразу я точно розчула, і сказав її саме Хруст. — Ліра стиснула губи. — «Це надто жорстоко для дитини».

У кімнаті запала важка тиша.

— Про кого вони говорили? — обережно запитала Елоїза.

— Не знаю. Про що саме — теж не знаю. Двері були товсті, а я не наважилася підійти ближче. Але, Арі... — вона подивилася просто їй у вічі. — Будь обережна з ними. З обома. Та розмова не провіщає нічого хорошого.

Аріадна мовчки кивнула. Усередині неї золото тривожно здригнулося, ніби теж відчуло небезпеку.

День тягнувся повільно. Усі уроки промайнули ніби крізь густий туман. Аріадна кілька разів ловила себе на тому, що дивиться на професора Хруста довше, ніж слід. Він поводився так само стримано, як завжди, ніби нічого не сталося. Не було ані натяку на нічну сварку, про яку розповіла Ліра.

Під кінець уроку учні почали збирати речі.

— Домашнє завдання записали всі? — спокійно запитав професор Хруст.

Клас ствердно загув.

— Тоді на сьогодні все.

Зашаруділи мантії, загуркотіли стільці. За хвилину майже всі вже вийшли з аудиторії.

— Пані Фокс.

Аріадна озирнулася.

— Залиштеся на хвилину.

Вона підійшла до кафедри.

Хруст дочекався, поки за останнім учнем зачиняться двері, і лише тоді тихо промовив:

— Сьогодні о восьмій вечора чекатиму на вас у закинутих класах на верхньому поверсі.

Аріадна здивовано звела брови.

— Прийдіть самі, пані Фокс. Це важливо.

На мить їхні погляди зустрілися.

— Я зрозуміла, професоре.

Хруст лише коротко кивнув.

— Можете йти.

Решта дня тягнулася нестерпно довго. Аріадна розповіла про запрошення Хруста дівчатам та Тесею — Каспіана поруч не було, тож він так і лишився ні про що не здогадуючись. Після короткої суперечки вони домовилися, що вона піде сама, як і просив професор, але друзі знатимуть, де вона і з ким. Якщо вона не повернеться вчасно — вони почнуть її шукати. Це трохи заспокоїло всіх.

О восьмій вечора Аріадна тихо вислизнула з вітальні Сов і піднялася нагору, туди, де пил і тиша давно покинутих класів надійно ховали від сторонніх очей і всюдисущих портретів.

Хруст уже чекав.

Щось у ньому було інакшим. Постава залишилася такою самою. Темний погляд — теж. Але сьогодні він здавався старшим, ніби ніс на плечах вагу багатьох років.

— Я радий, що ви прийшли, пані Фокс, — сказав він.

— Я боявся, що ви не ризикнете. — Він зробив коротку паузу. — Але я не міг розповісти це нікому іншому.

Аріадна мовчки чекала.

— А чи знаєте ви, що були Стражі до вас?

— Я не була впевнена, — тихо відповіла вона. — Але здогадувалася.

Хруст кивнув.

— Вони з'являються в кожному новому поколінні. Ніхто не знає напевно, чому чи як саме, але регулярно.

Він підійшов до запиленого вікна.

— Коли я навчався тут, у мене був найкращий друг. Максим Коваль. Дуже талановитий хлопець. І хороший друг — можливо, найкращий, який у мене колись був. Він потрапив до Лисиць.

Голос Хруста став тихішим.

— Він теж був Стражем. І він мав магію, таку саму, як у вас. Але, на відміну від вас, він увесь час хотів її випробувати. Перевірити межі. Побачити, на що вона здатна.

Аріадна мовчала, боячись зронити хоч слово й перервати його.

— Одного дня ми пішли до лісу. Пам'ятаю той день як сьогодні. Дощ лив як з відра. Ми хотіли випробувати нові закляття. — Хруст на мить заплющив очі. — Якби я тільки знав, чим це скінчиться, я б ні за що у світі не дозволив йому туди піти.

Він знову заплющив очі, заново проживаючи той момент.

— Того дня Максим потрапив у срібну пастку. Я не бачив такої сили раніше, я був наляканий і розгублений.

Його голос уперше здригнувся.

— Я намагався його витягнути. Використав усе, що знав. Але міг лише дивитися, як пастка витягує з нього магію... нитку за ниткою.

Аріадна не могла вимовити жодного слова.

— І коли він уже впав без сил, а срібло відступило, я витягнув його з того лісу. Коли ми повернулися до Ліцею, я відразу про все розповів і просив допомоги, — продовжив Хруст. — Професори сказали, що так і мало статися. Що пастка виконала своє призначення. Що його сила була небезпечною.

Він сумно всміхнувся.

— Ніхто навіть не спробував поставити інше питання. Не намагалися навіть толком пояснити, лише фраза: «Так треба».

— Що сталося з ним? – запитала Аріадна.

— Він перестав бути собою. — Відповідь прозвучала майже пошепки. — Ніби разом із магією забрали щось значно важливіше. Він нічого не хотів. Нічим не цікавився. Лише дивився кудись крізь людей.

Хруст опустив погляд.

— Згодом він переїхав до людського світу. Ми більше не бачилися.

Аріадна відчула дивний холод.

— Я розповідаю вам це лише для того, щоб ви зрозуміли одну річ. — Він подивився їй просто в очі. — Професори знають про срібні пастки. Знають дуже давно. І більшість із них щиро переконана, що таким способом рятує магічний світ.

— Але я не така, як він... Я не випробовую нічого.

— Саме так. — Хруст кивнув. — Ви не така, як попередні Стражі. Наскільки мені вдалося з'ясувати, усі вони до єдиного навчалися в Лисицях. Їхній темперамент не дозволяв їм стримувати магію — навпаки, він постійно її випробовував, підштовхував за межі. А ви в Совах. Ви інша. Ваша магія не керує вами. І саме тому у вас є шанс.