Розділ 3. Тисячі очей

Після тієї розмови в кабінеті директора щось у Аріадні не могло заспокоїтись.

Це почалося ще в коридорі, коли вона йшла назад до вітальні. Спочатку — легке поколювання між лопатками, наче хтось дивився їй услід. Потім — відчуття, що кожен портрет на стінах затримує погляд на секунду довше, ніж треба, а сходи під ногами ніби вагаються, перш ніж рухатись далі. До вечері воно переросло у виразне, майже фізичне переконання: за нею стежать.

Дежавю було настільки точним, що на мить вибило з неї ґрунт з-під ніг. Так само здавалося їй ще на першому курсі — тими першими тижнями, коли портрети проводжали її поглядом довше, ніж зазвичай, а сходи ніби навмисно подовжувалися, щоб затримати її бодай на мить. Тоді це було передчуття чогось, що вона сама ще не розуміла. Тепер — спогад, що повернувся так живо, ніби й не минуло два роки.

Тепер правда вже була відома. Дорослі знали. І саме тому цього разу лякало не викриття.

Лякали наслідки викриття.

Вона не мала жодного уявлення, що саме Горицвіт і Смарт планують за її спиною — і, судячи з того, як вони обоє намагалися нічого прямо не казати, план явно існував. Невідомість виявилася гіршою за будь-яку відкриту загрозу. Принаймні з відкритою загрозою можна було боротися. А з мовчанням дорослих — тільки чекати.

Увечері, у вітальні Сов, коли вогонь у каміні розганяв перші вечірні сутінки, Аріадна розповіла все друзям — слово в слово, наскільки могла пригадати.

Елоїза вислухала мовчки, підібгавши ноги в кріслі, а тоді знизала плечима з тією спокійною, майже буденною прагматичністю, яка завжди була її способом справлятися з тривогою.

— Цього варто було очікувати, — сказала вона. — Професори не такі вже й сліпі, Арі. Дивно було б, якби вони й далі вдавали, що нічого не сталося.

— Мене лякає не те, що вони знають, — тихо відповіла Аріадна. — А те, що вони збираються з цим робити.

Елоїза не мала на це відповіді. Ніхто не мав.

Ліра довго мовчала, дивлячись у вогонь, перш ніж заговорити.

— Я буду уважнішою, — нарешті сказала вона. — До кожного їхнього слова, до кожної паузи. Якщо вони граються в натяки, я навчуся читати ці натяки краще за них.

На секунду в її голосі майнуло щось не зовсім рівне — легке тремтіння, як тонка тріщина на ідеально гладкій поверхні. Ліра тут-таки опанувала себе, повернувши обличчю звичну незворушність. Ніхто з друзів цього не помітив.

Каспіан сидів на бильці її крісла, схрестивши руки, і слухав усе мовчки — що для нього самого було нетипово. Коли Аріадна закінчила, він просто поклав руку їй на плече.

— Тобі нема чого боятися, — сказав він твердо, так, ніби це було не побажання, а факт. — Ти не сама. Ми поруч. І Межа знову ціла — ти сама її зашила, пам'ятаєш? Що б вони не планували, їм доведеться пройти через усіх нас, перш ніж дістатися до тебе.

Аріадна вдячно всміхнулась, хоча тривога в грудях і не зникла повністю.

Тесей за весь цей час не сказав жодного слова. Він сидів трохи осторонь, як робив це останнім часом усе частіше, і просто слухав — уважно, зосереджено, наче вкладаючи почуте у якийсь власний, невидимий інший список розрахунків. Коли Аріадна зловила його погляд, він коротко кивнув — не втішаючи, а ніби підтверджуючи, що інформацію прийнято й буде опрацьовано. Це було по-своєму заспокійливо. І по-своєму тривожно.

Тієї ночі сон довго не приходив.

Аріадна лежала в темряві, вслухаючись у тишу спальні, і відчуття стеження нікуди не зникало. Навпаки — щойно вона заплющувала очі, воно ставало сильнішим. Їй ввижалися тисячі поглядів звідусіль: з темних кутків кімнати, з-під власних повік, з глибини власних думок. Вони не були ворожими. Просто уважними. Невідступними.

Вона перевернулася на бік, потім на інший. Спробувала рахувати подихи. Нічого не допомагало.

А тоді, десь на межі сну й притомності, усе раптом змінилося.

Тепле золоте сяйво м'яко розлилося зсередини — не ззовні, а саме зсередини, ніби прокинулось щось, що завжди спало в ній самій. Тисячі поглядів під цим світлом просто... розтанули. Зникли, як тіні зникають, коли на них падає сонце.

Аріадна відчула силу — чисту, спокійну, без жодного натяку на паніку чи хаос, який зазвичай супроводжував пробудження її магії. І разом із силою прийшло відчуття, якого вона не мала вже дуже давно: справжня, глибока безпека. Ніби хтось невидимий обійняв її й прошепотів, що все буде добре.

Вона заснула майже одразу, з ще теплим золотим сяйвом під повіками.

Лише вранці, прокинувшись, Аріадна дозволила собі поставити питання, яке напередодні здавалося недоречним серед такого спокою.

Чи то був просто сон?

Чи чиясь тонка, дбайлива на вигляд рука знову торкнулась її — так само непомітно, як торкнулась минулого разу, коли показала їй шлях крізь Межу?

Вона не знала відповіді. І, можливо, саме тому цей спокій лякав її більше, ніж будь-яка безсонна ніч.