Розділ 2. Кабінет директора

Лекція із зорезнавства завжди була найспокійнішою парою тижня — принаймні так здавалося всім, окрім, можливо, самої Аріадни.

Горицвіт викладав цей предмет особисто, і робив це так, як робив усе інше: неквапливо, з довгими паузами, під час яких здавалося, ніби він слухає щось, недоступне іншим. Сьогодні він розповідав про рух зірок над гірськими хребтами — як давні мольфари читали по них погоду, урожай і навіть долю окремих родів.

Аріадна занотовувала, майже не вслухаючись, коли раптом усвідомила, що директор дивиться просто на неї.

— Пані Фокс, — промовив він, коли пара добігла кінця й учні почали збирати речі. — Після того, як закінчаться сьогодні всі ваші уроки, прошу зайти до мене в кабінет. У мене буде до вас невелика розмова.

Кілька голів обернулися. Каспіан, що саме запихав підручник у сумку, застиг на півруху й кинув на Арі стривожений погляд. Вона у відповідь лише ледь помітно похитала головою — мовляв, не хвилюйся.

Решта дня тягнулася нестерпно довго. Аріадна майже не чула, про що говорили на інших парах, раз у раз ловлячи себе на тому, що дивиться на годинник. Коли останній урок нарешті скінчився, вона попрощалася з друзями коротким "мушу дещо владнати" і рушила коридорами до кабінету директора.

Коли вона зайшла, Горицвіт неквапливо стояв біля вікна, за яким виднілися далекі схили Гори. Але він був не сам — на одному з крісел перед столом директора сиділа Мелінда Смарт, у своїй незмінній темно-синій сукні, зі звичним непроникним виразом обличчя.

Арі відчула, як у грудях щось стиснулось. Присутність керівниці факультету означала, що це не просто дружня бесіда.

— Сідайте, пані Фокс, — Горицвіт вказав на крісло навпроти свого столу, сам лишаючись стояти біля вікна.

Аріадна сіла, намагаючись тримати спину рівно.

— Минулого року, — почав директор, не поспішаючи, — трапилось дещо, про що ви, гадаю, здогадуєтесь, ми не могли не дізнатися.

Він не назвав це прямо. Не сказав "розрив", не сказав "Тінь". Просто дав фразі повиснути в повітрі, ніби перевіряючи, чи Аріадна сама заповнить цю порожнечу.

Вона мовчала.

— Ми провели своє розслідування, — продовжила Смарт, коли стало зрозуміло, що Арі не збирається говорити перша. — Довге. Ретельне. І в нас накопичилося чимало питань.

— Яких, наприклад? — обережно запитала Аріадна.

Горицвіт нарешті відвернувся від вікна.

— Наприклад, чому ви жодного разу за весь минулий рік не прийшли до когось із нас, — сказав він, і в його голосі не було докору, лише щира цікавість. — Ви буквально тримали в руках силу, здатну розірвати межу між світами. І воліли мовчати.

Аріадна відчула, як у пам'яті зринули слова, сказані іншим голосом, іншого разу: "таких, як ти, замикають". Вона тоді навіть не була певна, чи Ліра говорила серйозно, чи просто виказувала свій звичний похмурий гумор. Але страх, який ці слова залишили, був цілком реальним.

— Я боялася, — тихо сказала вона нарешті. Це було правдою — навіть якщо не всією правдою.

— Чого саме? — м'яко перепитала Смарт.

Аріадна на мить завагалась.

— Що якщо я скажу правду, мене... ізолюють. Заберуть звідси.

Вона стежила за їхніми обличчями, шукаючи бодай тінь реакції. Але і Горицвіт, і Смарт лишались напрочуд незворушними — надто незворушними, як здалося Арі, для людей, яким щойно назвали справжню причину.

— Розумна дитина, — тихо промовив Горицвіт, і в цій фразі Аріадна не змогла зрозуміти — комплімент це чи попередження.

Він повільно підійшов до столу й сів у своє крісло.

— Скажу відверто, пані Фокс: розрив, який стався минулої весни, лишив по собі більше, ніж просто шрам на корі старого дуба. Межа стала тоншою. Не критично. Поки що. Але достатньо, щоб ми більше не могли дозволити собі просто спостерігати.

— Ми знаємо, що ви зашили розрив, — додала Смарт. — Це було... вражаюче для учениці другого курсу. Але однієї людини — навіть найталановитішої — може виявитися недостатньо, якщо це станеться знову.

Аріадна відчула, як у неї пересохло в горлі.

— І що ви пропонуєте?

Горицвіт і Смарт обмінялися коротким поглядом — тим самим типом погляду, яким обмінюються дорослі, коли вирішують, скільки правди можна дати дитині за один раз.

— Поки що, — сказав директор, — ми просто просимо вас бути обережною. Не наближатися до Межі без крайньої потреби. Повідомляти нам, якщо магія знову почне... проявлятися незвично.

Це була не вся правда. Аріадна відчувала це так само чітко, як відчувала колись срібло під власною шкірою. Але наполягати означало б визнати, що вона теж чогось недоговорює.

— Добре, — сказала вона просто. — Я буду обережна.

— Дякую, пані Фокс, — Горицвіт коротко кивнув, і в цьому кивку читалося, що розмову завершено — принаймні на сьогодні. — Можете йти.

Аріадна підвелася, попрямувала до дверей, але біля самого порогу зупинилась і озирнулась.

Обидва дорослі вже не дивились на неї — вони дивилися одне на одного, і в цьому мовчазному обміні поглядами було більше, ніж у всій щойно закінченій розмові.

Вона вийшла в коридор, де на неї одразу накинувся стурбований погляд Каспіана, що чекав, спершись плечем об стіну.

— Ну? Що вони хотіли?

Аріадна на мить завагалась, підбираючи слова.

— Вони грали в якусь гру, — нарешті сказала вона. — Питали про минулий рік. Про Межу. Про те, чому я не прийшла до них сама.

— І ти сказала їм правду?

— Частину, — тихо відповіла Аріадна, дивлячись, як за зачиненими дверима кабінету директора двоє дорослих продовжують розмову, якої їй уже не почути. — Так само, як і вони мені напевно.

Хоча ліс ніби і заспокоївся від минулого стресу, проте по ту сторону межі висока постать усміхнулася лиш краєм уст.