Розділ 31. Ціле

Кілька секунд після закриття розлому ніхто не рухався.

Галявина була вкрита слідами битви: обпалена трава, уривки срібного павутиння, темний попіл тіней. Повітря все ще тремтіло від залишків магії, але найстрашніше вже скінчилося.

Елоїза першою перевела погляд на Аріадну.

— Де Тесей?.. — її голос здригнувся. — Арі, де він?

Аріадна важко дихала. Срібло ще пульсувало під шкірою, віддаючись болем у пальцях.

Вона мовчки подивилася на срібний кокон, що лежав біля коріння дуба.

Елоїза насупилася, не одразу зрозумівши.

— Це…?

Аріадна кивнула.

— Я знайшла його по той бік Межі. Але він не хотів повертатися. Тінь майже повністю переконала його, що той світ — порятунок. Я намагалася говорити з ним, але… часу вже не було. Мені довелося забрати його силою.

На останніх словах її голос став тихішим.

Елоїза навіть не відповіла.

Вона миттєво кинулася до кокона й упала поруч на коліна. Срібні нитки ще слабко рухалися, ніби живі, але вона почала розривати їх руками, не звертаючи уваги на те, як вони обпікають шкіру.

— Елоїзо, обережно… — почала Ліра.

Але та вже не слухала.

Нарешті нитки розійшлися.

Тесей лежав усередині нерухомо, блідий, із заплющеними очима. Його дихання було слабким, але рівним.

Живий.

Елоїза судомно видихнула, ніби тільки тепер дозволила собі дихати.

Вона обережно торкнулася його щоки.

— Ідіот… — прошепотіла вона тремтячим голосом.

Аріадна й Каспіан застигли.

— Вона… щойно розірвала срібні нитки руками, — тихо промовив Каспіан, не приховуючи шоку.

Аріадна повільно перевела погляд на Ліру.

— Як давно ми цього не помічаємо?

Ліра втомлено, але тепло усміхнулася.

— Ви обоє були надто зайняті, щоб зрозуміти очевидне.

Елоїза навіть не підняла голови. Вона дивилася тільки на Тесея, обережно прибираючи волосся з його обличчя тремтячими пальцями.

Каспіан першим отямився.

— Треба віднести його до лазарету, — твердо сказав він. — Зараз.

Ліра мовчки кивнула.

Вони обоє підняли Тесея, обережно перекинувши його руки собі через плечі.

Та саме коли Каспіан хотів піти за ними, Аріадна тихо сказала:

— Зачекай.

Він озирнувся.

Аріадна стояла біля дуба, дивлячись на срібний шрам у корі.

Тонка лінія все ще пульсувала.

— Мені треба залишитися ще на кілька хвилин, — тихо сказала вона. — Дещо залагодити.

Каспіан насупився.

— Арі, ні. Я не залишу тебе тут саму.

Він кинув погляд на ліс, де ще зовсім недавно кишіли тіні.

— Я не впевнений, що все дійсно закінчилося.

Аріадна хотіла заперечити, але Ліра вже втомлено сказала:

— Ми з Елоїзою самі впораємося.

Коли вони зникли між деревами, на галявині залишилися лише Аріадна та Каспіан.

Ніч нарешті стихала.

Каспіан перевів погляд на дуб. На його корі все ще чорнів тонкий шрам — слід розлому, який ледь не знищив Межу.

Аріадна мовчки опустилася навколішки біля дерева.

Тонкі срібні нитки знову з'явилися між її пальцями.

— Що ти робиш? — тихо запитав Каспіан.

— Ремонтую те, що ми пошкодили, — відповіла вона.

Вона почала повільно переплітати нитки між собою. Обережно, майже ніжно. Срібло слухалося її рухів так, ніби саме прагнуло знову стати цілим.

Каспіан мовчки спостерігав, як нитки зшивають тріщину в корі дуба.

Шрам зникав просто на очах.

Не лишалося нічого — ні сліду розлому, ні темряви, ні навіть тріщини.

Лише стара кора дерева й тихе срібне сяйво, що поступово тануло в нічному повітрі.

Аріадна провела долонею по дереву й нарешті дозволила собі видихнути.

— Тепер дійсно кінець, — тихо сказала вона. — Межа знову ціла.

Коли їхні силуети зникли, серед тіней старих дерев, між травинками, які ще здригалися від нічного вітру, залишилися три крихітні темні плями.

Вони були настільки малими й непомітними, що їх легко можна було прийняти за звичайну гру світла й тіні.

Але вони вже були тут.

І терпляче чекали свого часу.