Розділ 28. Людина, яка хотіла порядку

Аріадна рушила до нього, тримаючи в руках срібну нитку. За кілька кроків вона тихо покликала:

— Тесею…

Він не зреагував. Вона підійшла ближче й поклала руку йому на плече, але він не ворухнувся. Його погляд був спрямований у порожнечу. Аріадна стиснула пальці сильніше й різко струснула його.

— Тесею!

Він повільно повернув голову. Подивився на неї, і вона побачила, що його очі втратили колишню гостроту — вони стали рівними, спокійними, майже беземоційними.

— Ти не повинна була приходити, — сказав він. Його голос звучав інакше: слова втратили свої «гострі кути», стали м'якими, ніби стертими наждаком часу.

— Чому ти пішов? Чому залишив нас? — запитала Аріадна.

Він ледь усміхнувся — сумно і втомлено.

— Ти не розумієш, Арі. Тут уперше… тихо. Тут я завжди правий. Тут немає помилок чи сумнівів. Я точно знаю, чого хочу.

— Тесею, ти нам потрібний! Розумієш? Без тебе ми б не впоралися жодного разу!

Його погляд на мить здригнувся.

— Я боюся, Арі, — зізнався він. — Боюся помилитися і втратити все. Краще залишитися там, де все передбачувано.

— Хто привів тебе сюди? Що ти бачив? — тихо запитала вона.

Тесей перевів погляд на срібне озеро. Поверхня води здригнулася, і картина ожила, як у дзеркалі: чоловік, який гарячково писав щось у блокноті серед палаючого міста. Навколо гинули люди, світ руйнувався від воєн.

— Якщо прибрати біль… люди перестануть нищити одне одного, — промовив той чоловік.

Він не був злом. Він просто був істотою, яка не змогла витримати страждань світу. Аріадна бачила, як роками він шукав спосіб створити «ідеальний» простір. І він знайшов магію, яка забирала зайве.

Спочатку це здавалося дивом. Але поступово люди навколо нього ставали порожніми. Вони переставали сперечатися, сміятися, мріяти. Переставали бути живими.

Вона подивилася на Тесея — беземоційного, майже пустого — і зрозуміла, що він перетворюється на одну з таких «тіней» досконалості.

— Це не ти, Тесею, — твердо сказала вона. — Тут помирає навіть твоя цікавість. А вона — твоє єство.

— Я залишаюся, — відповів він впевнено, але в цій впевненості не було вогню.

— Це не тобі вирішувати, — тихо прошепотіла Аріадна.

Вони не знали, що за ними спостерігали. Високий, худорлявий чоловік із темними очима та виснаженим обличчям стояв між кришталевими деревами, майже зливаючись із туманом. На ньому були старі мантії давніх магів-дослідників. Він дивився на Аріадну з жадібним, болісним захопленням.

«А вона сильна, — подумав він. — Недарма ми показали їй шлях. Але ще рано показуватися — вона ще не готова». Погляд його ковзнув до Тесея. І хлопець пригодився. Він виявився досить цікавим.

Він знав, хто вона. Він знав, яка в неї сила. Він хотів володіти нею, її силою. Вона її не розуміла ще, а він добре її знав. Але ще було рано показувати себе, і саме тому він поки що залишався в тіні.