Розділ 13. Перший уламок

Тесей знову був біля Межі. Це стало майже ритуалом: він з'являвся тут щоночі, годинами вивчаючи срібний шрам на корі дуба, наче намагався прочитати в ньому невидимий, прихований код.

Елоїза, як і завжди, стежила за ним здалеку. Вона ховалася в тіні розлогої верби, намагаючись дихати якомога тихіше, щоб викривальний подих пари не піднявся у вогкому повітрі. Її серце калатало від тривоги — дівчина відчувала, що ці нічні походи закінчаться катастрофою, але не мала всередині сил, аби вийти й зупинити його.

Тієї ночі все пішло інакше.

Тесей стояв біля самого стовбура, коли повітря поряд із Межею раптом здригнулося. Це не було схоже на порив вітру. Звук нагадував те, як із тихим тріском розривається натягнута, стародавня тканина. Зі шраму на корі вирвалося щось мале й нестабільне — фрагмент темряви, який стрімко намагався втекти вглиб лісу.

Тесей зреагував миттєво. Рух був настільки точним і вивіреним, ніби він чекав на це годинами. Хлопець вихопив із кишені заздалегідь підготовлену скляну банку, вкриту густою сіткою дрібно вигравіюваних геометричних рун. Різким, впевненим рухом він перехопив уламок просто в повітрі й щільно запечатав кришку.

Спостерігаючи за цим, Елоїза миволі зробила крок уперед і спіткнулася. Під її чоботом голосно й сухо хруснула замерзла гілка.

Тесей завмер і швидко обернувся, одним безперервним рухом ховаючи банку у внутрішню кишеню мантії. Побачивши Елоїзу, він насупився. Його обличчя було гарячковим, очі блищали від нездорового, небезпечного азарту, а пальці дрібно тремтіли — не від зимового холоду, а від дикого захвату людини, яка щойно торкнулася забороненего.

— Ти знову стежила за мною, — констатував він, повільно підходячи ближче.

— Ти тільки що… ти щось схопив, Тесею, — прошепотіла вона, ступивши йому назустріч. — Це було… воно виглядало як частина того, що живе за Межею. Це небезпечно, ти навіть не уявляєш, наскільки!

Тесей відмахнувся. Його рухи були різкими, а погляд — похмурим і запеклим.

— Ти нічого не розумієш, Ел. Це не просто якась невідома субстанція. Це ключ. Поки воно було частиною лісу, ми бачили лише наслідки, а тепер у мене є зразок. Справжній зразок. Я вивчу його структуру окремо від інших впливів, розкладу на елементи.

— Це не іграшка! — голос Елоїзи здригнувся, у ньому прорвався справжній страх. — Ти бачиш, що відбувалося з павуками? Що воно зробить з тобою, якщо ти триматимеш це при собі, прямо під мантією?!

— Воно нічого мені не зробить, поки я контролюю процес, — відрізав він, суворо натиснувши долонею на кишеню, аби переконатися, що банку надійно сховано. — Йдемо назад.

Елоїза дивилася на нього, і в її очах читався чистий відчай. Все всередині неї благало про допомогу: вона могла б просто зараз піти до професорів, могла б підняти тривогу, аби друзі зупинили це божевілля й забрали небезпечний предмет. Це було б правильно. Це врятувало б його.

Але якщо вона проговориться, Тесея можливо виженуть із Ліцею. Їхнє коло, яке й так тріщало по швах, розпадеться назавжди. Сліпа вірність і страх стати зрадницею виявилися сильнішими за здоровий глузд. Дівчина судомно стиснула пальцями краї своєї мантії, аж до білизни в суглобах.

Вона промовчала.

Елоїза пішла слідом за ним крізь темний ліс, намагаючись не озиратися на срібний шрам на дубі, який тепер здавався їй ще темнішим і загрозливішим, ніж будь-коли. Вона нікому нічого не розповіла, власноруч зробивши крок у прірву й ставши мимовільною співучасницею його одержимості.