Розділ 9. Голоси в Ліцеї

Ліцей вирував, наче сполоханий вулик. Після чергового нападу викладачі нарешті оголосили те, про що досі тільки лякано шепотілися по кутках: за скам'янілими жертвами стоїть Кажан Стоубен — дрібна, але напрочуд злопам'ятна істота, чий спокій хтось необережно потривожив ще на початку осені.

Тепер коридори затопила хвиля пліток та паніки. Учні пересувалися виключно зграйками, судомно стискаючи в руках палички та чіпляючи на мантії безглузді захисні амулети. Факультети вже розпочали свій власний, тихий і жорстокий пошук винних: на молодші курси тиснули, підозріло роздивлялися кожного, хто затримувався після уроків, і шукали того, чия необережність накликала цю біду.

Аріадна слухала цей гомін у Великій залі, але він здавався їй далеким, позбавленим сенсу шумом — мов бубоніння дощу за товстим, каламутним склом. Навколишній хаос її більше не торкався. Справжній світ Арі остаточно перемістився всередину.

Останнім часом, варто було їй увійти до найстаріших крил будівлі, де камінь був прохолодним і вологим від віків, до неї пробивалося щось інше. Це не був людський шепіт чи істеричний крик. Це була важка, спокійна вібрація, що просочувалася крізь саму кладку стін і відгукувалася ніжним дзвоном прямо в кістках. Холодний поклик кликав її не до розгадки учнівських страхів і не до полювання на Кажана. Він тягнув її значно далі — туди, де тонка тканина Межі була пошматована й кровоточила сріблом.

У якийсь момент, просто посеред шуму їдальні, поклик став нестерпно гучним.

Реальність навколо Арі миттєво відступила. Голоси студентів згасли, Велика зала розмилася, перетворившись на чорнильну пляму. Серце Арі зробило короткий, болісний стрибок і завмерло, а повітря в легенях перетворилося на лід.

Перед її внутрішнім зором спалахнуло видіння: вона бачила нескінченні, тонкі нитки срібла, що висіли в суцільній порожнечі. Їх були тисячі — хаотичних, обірваних, звитих у покручені вузли. Але раптом у цій темряві з'явилася чиясь невидима, впевнена рука. Вона дівала безпомилково й точено: підхопила одне волокно, м'яко наклала на нього інше, змушуючи їх зростатися в єдину, міцну струну. Срібло корилося цьому руху так природно, ніби тільки цього й чекало.

Видіння зникло так само раптово, як і з'явилося, залишивши після себе лише коротку золоту іскру в очах Арі.

— Арі? Ти в порядку? — голос Ліри пролунав поруч, мов раптовий вистріл.

Дівчина здригнулася, важко кліпаючи й повертаючись у шумну залу. У роті стояв чіткий присмак заліза, а власні пальці під столом мимоволі повторювали той самий вивірений, плавнесенький рух плетіння, який вона щойно бачила.

Ліра дивилася на неї надто пильно. Вона помітила і це судомне ворушіння пальців, і те, як на секунду згасли зіниці Аріадни.

— Так, — відповіла Арі, і її голос прозвучав хрипко й чужо. Вона швидко опустила очі, намагаючись опанувати тремтіння тіла. — Я... я просто задумалася про Кажана. Здається, всі помиляються щодо того, чого він насправді хоче. І що взагалі тут відбувається.

Ліра не відповіла, лише повільно звузила очі, зафіксувавши цю дивну фразу у своїй пам'яті.

Аріадна під столом стиснула пальці в кулаки, намагаючись втримувати фантомне відчуття гладкого, холодного шовку, що щойно вислизнув крізь її долоні. Це плетіння не було магією, якої навчали в Ліцеї. Це була якась глибша, фундаментальна структура — каркас, що тримав цей світ докупи або, навпаки, дозволяв йому розпадатися на атоми.

Хтось або щось цілеспрямовано вкладало це знання в її голову. Але навіщо? Це була підказка, як залатати діри в Межі, чи інструкція до того, як остаточно її знищити? Знання закарбувалося в її м'язовій пам'яті настільки чітко, що пальці самі норовили повторити візерунок. І це лякало Аріадну значно більше, ніж будь-який голос у стародавніх стінах.