Розділ 8. Нічні маршрути

Після того, як у коридорах Ліцею почастішали патрулі, ніч перестала бути часом відпочинку. Вона стала зоною невидимої війни, де кожен рух по будівлі міг закінчитися покаранням або чимось значно гіршим. Але заборони лише підсилювали їхню параною.

Аріадна все частіше зникала в темряві, рухаючись навпомацки через потаємні ходи, про які знала лише вона. Тесей, перетворивши бібліотеку на свій штаб, тепер потай вислизав із вітальні ще до світанку, щоб перевірити свої мітки на дереві Межі. Навіть Елоїза, яка раніше була голосом розсудливості, тепер навчилася виходити за межі Ліцею, аби хоч здалеку спостерігати за тим, у що вплутався Тесей.

Вони перестали ділитися планами. У їхньому колі, яке ще місяць тому здавалося непорушним, оселилася важка тиша.

Вечорами це було особливо помітно у вітальні Сов. Раніше це місце було їхнім прихистком, але тепер перетворилося на кімнату очікування. Вони збиралися біля каміна, проте не сідали поруч, як колись. Тесей забивався у найпохмуріший куток, лишаючи на підлозі ледь помітні вологі сліди від снігу, і годинами мовчки роздивлявся власні записи. Арі сідала скраю дивана, судомно притискаючи рукава до зап'ясть і здригаючись від кожного тріску дров у вогні, а її одяг ледь відчутно пахнув злегка підпаленим сухим листям і лісовою сирістю. Елоїза ж просто блукала кімнатою, обережно, ніби випадково, обминаючи друзів і тримаючи дистанцію. Якщо хтось зринав із місця або передавав чашку, вони обмінювалися лише короткими, сухими фразами, але ніхто більше не запитував: «Куди ти йдеш?» або «Чому від тебе тягне вогкою землею?».

Ліра спостерігала за цим із кутка, мовчки перегортаючи сторінки книг. Вона не потребувала відповідей, бо бачила все через дрібниці: тіні під очима Тесея, що ставали дедалі темнішими, постійно натягнуті рукави Арі та те, як Елоїза лякано здригається від випадкового дотику в темряві. Ліра бачила кожен їхній нічний маршрут, що як павутиння переплітався в темряві Ліцею. Її друзі більше не рухалися як одне ціле — вони розходилися в різні боки, кожен у свою власну безодню, кожен зі своїм власним страхом.

Але вона помічала й інше — те, що всі інші, засліплені власною тривогою, вперто ігнорували.

Під самою стелею коридорів з'явилися нові, ледь помітні сітки, натягнуті чиєюсь дбайливою рукою, а більшість нічних вартових тепер пильно стежили саме за вікнами й вежами, а не за учнівськими спальнями. Дорослі не стояли осторонь, безпорадно спостерігаючи за хаосом, як усі звикли думати. Вони діяли — тихо, методично, без жодних гучних заяв.

І саме це спостереження штовхнуло Ліру до моторошного висновку. Пости вартових дивилися назовні й угору, а не в бік лісу на схилах Гори. Якби загроза йшла від пошкодженої Межі, варта б оточила нижні виходи й підвали. Але вони охороняли висоту. Напади всередині школи не були напряму пов'язані з Межею.

Тоді лишалося тільки одне запитання, від якого всередині все холонуло — хто чи що тоді так сильно злиться на учнів і шукає шлях усередину прямо з повітря?

Вона закрила книгу, і звук удару обкладинки пролунав у порожній вітальні, як постріл. Ліра знала: те, що відбувалося з Межею в лісі, було лише віддзеркаленням того, що відбувалося з ними самими. Їхнє коло вперше почало тріщати по швах, і вона відчувала, що наступного разу, коли вони спробують зібратися разом, вони вже не зможуть порозумітися.