Розділ 4. Те, що дряпає коріння

Нічний Ліцей дихав важко, наче сплячий звір. Після введення комендантської години навіть повітря в коридорах здавалося густішим, просякнутим підсвідомим страхом учнів і напругою заклять, якими викладачі замикали двері.

Але Аріадна не могла спати.

Тієї ночі фантомний біль у зап'ясті змінився дивним, тягучим покликом. Це не було боляче — радше схоже на тихий ультразвук, який вібрував глибоко в кістках і вказував напрямок. Туди, до вікон, за якими в суцільній темряві розчинялися перші хащі лісу на схилах Гори.

Слизнути повз старосту в спільній кімнаті Сов виявилося нескладно. Справжньою проблемою було вибратися із самого Ліцею. Проте Арі знала кілька обхідних шляхів, які не патрулювалися викладачами.

Коли під її ногами нарешті опинилася волога, прибита першими приморозками трава, дівчина полегшено видихнула. Осіннє повітря миттєво обпекло легені. Вона швидко перетнула відкриту галявину й заглибилася в темряву, тримаючи шлях глибоко в ліс — туди, де минулого року відбулася їхня перша запекла битва.

Аріадна зупинилася біля самого коріння старого дуба й затамувала подих.

Вони з друзями називали його деревом Межі. На його корі досі чітко проступав глибокий, ідеально рівний срібний шрам — наочне нагадування про те, що саме тут колись була чорна безодня. Зараз цей шрам ледь помітно пульсував у темряві м'яким місячним світлом, підтверджуючи: тканина між світами в цьому місці залишалася надто тонкою.

Проте сьогодні ліс навколо їхнього таємного місця змінився. Зазвичай галасливий, наповнений нічним шелестом і шурхотом, зараз він завмер у глухій, мертвій тиші.

Земля навколо дуба була понівечена. При світлі місяця Арі побачила, що важкий ґрунт буквально переораний чиїмись затятими, дикими зусиллями. Тут були глибокі, рвані сліди гострих пазурів, відбитки важких копит кентаврів, які зазвичай ніколи не підходили так близько до цього місця, і дивне, липке павутиння, що тягнулося від велетенських лісових павуків. Тварини не билися між собою — всі сліди вели в один бік. Вони всі, від малого до великого, шалено дряпали, рили й гризли землю навколо коріння прадавнього дерева.

Арі повільно підійшла ближче, розглядаючи розриті ями. Вона не стала тягнутися магією вглиб, не намагалася шукати приховані підземні поштовхи. Вона просто дивилася на цей хаос очима п'ятнадцятирічної дівчинки, яка всіма силами намагалася знайти просте, зрозуміле пояснення.

І вона його знайшла. Для неї все виглядало очевидним.

Мешканці лісу просто недолюблюють цю Межу. Дикі істоти, кентаври й павуки, які споконвіку жили за власними законами природи, відчували цей срібний шрам як щось чуже, штучне й неправильне на їхній території. Вони божеволіли від самого її існування й тепер намагалися знищити її — розрити коріння, видерти магічний слід із землі й буквально затоптати його своїми копитами та лапами, щоб повернути лісу колишній спокій.

Арі полегшено й глибоко видихнула. Їй стало легше.

Магічне срібло на корі дерева продовжувало тихо миготіти, відкидаючи легкі блики на її обличчя, але Аріадна вже заспокоїлася. Списавши все на звичайну тваринну агресію проти магії, вона розвернулася й повільно рушила назад до Ліцею.

Викладачі вже визначили, хто стоїть за нападами, але де саме ховається винуватець і чому він обрав ціллю саме учнів — це досі лишалося нерозгаданим.

Ліцей шукав відповіді в темних коридорах, Тесей злився на абсурдність дорослих, а Арі йшла спати з повною упевненістю, що розгадала таємницю понівеченої землі. Вона навіть не здогадувалася, наскільки сильно помилялася і що насправді змушувало істот так шалено дряпати коріння.