Розділ 26. Я — не одна

Перемога прийшла разом з абсолютною, нищівною пусткою.

В одну секунду вогняно-руді хвости за спиною Аріадни розсипалися мільйонами золотих іскор, які тихо осіли на мокру траву. Армія срібних лисів раптово розтанула в нічному повітрі, наче її й не було, а великий срібний охоронець напоследок глибоко кивнув їй головою і розчинився в тінях хащів.

Аріадна відчула, як її власні ноги стають ватяними, а в голові починає шалено крутитися світ. Сила Стража, яка щойно тримала її, пішла вглиб землі, залишаючи після себе лише смертельну, виснажливу втому. Очі дівчини втратили золоте сяйво, і вона знову почала падати назад, абсолютно знесилена.

Але холодної землі вона так і не торкнулася — Каспіан усе ще тримав її.

Він бережно, але міцно притиснув її до себе, опускаючись разом із нею на коліна. Аріадна важко розплющила очі й побачила над собою його бліде обличчя. Його темні очі дивилися на неї з таким полегшенням і турботою, яких вона ніколи раніше в ньому не бачила. Срібні лінії на його власних руках усе ще слабко пульсували під шкірою — тепер вони були пов'язані цим лісом назавжди.

— Тримаю. Я тримаю тебе, Арі, — прошепотів він, допомагаючи їй сісти й не даючи впасти від слабкості.

Тієї же миті поруч опинилася Елоїза. Вона впала на коліна з іншого боку, важко дихаючи, і одразу ж міцно обняла Аріадну за плечі, ховаючи обличчя в її мокрому хутрі мантії. Подруга вся тремтіла, але в її обіймах було стільки тепла, що крижаний холод порожнечі всередині Аріадни почав повільно відступати.

— Ти змогла… Матір Гори, Арі, ти це зробила, — хрипко проговорила Елоїза, витираючи сльози змішані з дощем.

Тесей повільно підійшов до них, тихо підбираючи з трави свій шкіряний блокнот. Його руки все ще помітно тремтіли, але погляд став дивно спокійним і поважним. Він зупинився поруч і вперше дивився на Аріадну не як на складний магічний механізм чи об'єкт для досліджень, а як на людину, яка щойно врятувала їхні життя. Але думка про те, що він все-таки прорахувався, нікуди не зникла. Ліра тихо підійшла за його спиною, мовчки сідаючи на коліна поруч з ними й кладучи свою тонку долоню на плече Аріадни.

Аріадна сиділа в колі своїх друзів, відчуваючи тепло їхніх рук, і всередині неї нарешті затих шалений, панічний страх, який мучив її весь цей довгий рік.

Вона нарешті повністю усвідомила, що означає бути Стражем Межі. Це не означало бути самотньою зброєю чи проклятою істотою, яка мусить ховатися від усього світу в напівтемряві Ліцею. Обов'язок Стража був важким, прадавнім і небезпечним, але тепер Аріадна точно знала головне.

Вона не одна. Перед цим лісом, перед цією темрявою і перед усім світом — вона більше ніколи не залишиться одна. У неї є її команда.