Розділ 17. Коли мовчання болить

Після тієї фатальної ночі у вітальні Сов вони остаточно перестали бути компанією.

З боку все ще виглядало майже нормально, навіть буденно. Вони сідали за один столик, разом ходили на уроки, іноді навіть говорили. Але між ними вже оселилося щось абсолютно нове й руйнівне. Обережність. І вона виявилася значно гіршою, ніж найгучніші сварки чи відкрита ворожнеча.

Каспіан повністю припинив приходити у вітальню Сов вечорами. Закинуті бічні переходи, якими він раніше регулярно й абсолютно безстрашно пробирався до них проти ночі, тепер пустували. Спочатку Аріадна помічала це лише краєм думки. Потім — чекала, вдивляючись у вхідні двері вежі. А потім почала щиро ненавидіти себе за це очікування.

— Він уникає нас, — тихо, перегортаючи сторінку важкої книги, зауважила Елоїза.

— Ні, — відповіла Аріадна швидше й різкіше, ніж треба було. — Просто тренується перед фінальними матчами.

Елоїза повільно підняла погляд. Вона не стала сперечатися, не почала розпитувати. Вона просто дивилася на Аріадну з такою глибокою підтримкою і розумінням, що дівчині захотілося заплющити очі. Це було найгірше — коли твоя найкраща подруга і головна опора просто мовчки приймає твою брехню, бо знає, як сильно тобі зараз болить. Елоїза завжди була поруч, захищаючи її від зайвих очей, і її мовчання зараз захищало Аріадну від її власної паніки.

Тесей сидів неподалік із блокнотом. Останнім часом він майже не випускав його з рук. Срібні лінії на сторінках ставали складнішими, густішими. Іноді Аріадні здавалось, що вони ледь помітно рухаються під пергаментом навіть тоді, коли Тесей взагалі не пише.

— Система реагує швидше, — тихо сказав він одного вечора, вдивляючись у пульсуючий візерунок.

— Не називай це «системою», Тесею, — різко відповіла Аріадна, відчуваючи, як від цього сухого слова все всередині перевертається.

Він здивовано підняв голову. Повисла важка пауза.

— Добре, — спокійно й тихо погодився він. — Тоді як нам це назвати?

Аріадна не мала відповіді. Бо слово «ліс» уже не підходило. І слово «магія» — теж. Усе ставало надто особистим, надто живим.

Тієї ж ночі вона знову не змогла заснути. Ліцей був абсолютно тихим, зануреним у темряву, але її власні думки кричали так голосно, що витримати це в чотирьох стінах спальні було неможливо.

Аріадна вислизнула в холодний коридор вежі й майже одразу зупинилась, затамувавши подих.

Каспіан стояв біля високого вікна. Сам. Срібне місячне світло м'яко ковзало по його різких плечах, залишаючи обличчя в густій тіні. Він навіть не обернувся, коли вона підійшла ближче, ніби заздалегідь знав її шалений ритм кроків.

— Ти мене уникаєш, — тихо сказала Аріадна, зупиняючись за два кроки від нього.

Каспіан усміхнувся коротко, продовжуючи дивитися на далеку чорну стіну лісу за склом. Без жодної краплі радості.

— А ти все-таки помітила?

Вона відчула, як від його холодного тону щось болісно стислося всередині.

— Не роби так, будь ласка.

— Як?

Тепер він нарешті повернувся й подивився на неї просто в очі. І в його погляді було стільки глибокої, нічної втоми, що Аріадна раптом чітко зрозуміла: це мовчання й ця невідомість тривають для нього набагато довше й важче, ніж вона думала.

— Наче я для тебе чужий, — сказав він дуже тихо.

Аріадна відчайдушно похитала головою:

— Ти не чужий. Каспіане, це не так.

— Тоді чому я завжди дізнаюся про все останнім?

Повисла гробова тиша. І вона не мала для нього хорошої відповіді. Вона не могла сказати йому правду.

Каспіан знову відвернувся до вікна, міцно стиснувши пальцями кам'яне підвіконня.

— Я бачу, як ти дивишся на нього. Як ви з Тесеєм розумієте одне одного без слів.

— Каспіане…

— Ні, послухай, — тихо перебив він, і в його голосі вперше не було тієї звичної гарячої ревності чи гордої образи. Там була лише чиста, оголена рана. — Я не злюсь через Тесея. Я злюсь через те, що коли тобі по-справжньому страшно… ти йдеш по допомогу не до мене.

Ці слова вдарили й заболіли сильніше за будь-який крик. Аріадна безсило опустила очі. Бо це було абсолютною, нічим не виправданою правдою.

І саме в цей момент сталося те, чого вона боялася найбільше.

Повітря в порожньому коридорі раптом стало обпікаюче холодним, аж із рота пішла ледь помітна пара. Тьмяне світло настінних смолоскипів сильно здригнулося й миттєво присіло. Каспіан різко обернувся, вдивляючись у темряву навколо них.

— Знову це… — напружено прошепотів він.

Аріадна відчула знайоме, інтенсивне поколювання під шкірою, яке швидко переростало в печіння. Срібло. Вона фізично відчувала, як її магія виривається назовні, миттєво реагуючи на її дикий внутрішній страх, на нищівне почуття провини перед хлопцем, на його присутність поруч.

— Аріадно… — голос Каспіана став зовсім хрипким.

Срібні лінії на її руках виразно, яскраво проступили крізь шкіру, пульсуючи чистим світлом. Це тривало лише одну коротку мить, перш ніж знову згаснути у венах, але цього вистачило з лишком. Він побачив усе. По-справжньому.

І в його очах, які застигли на її зап'ястях, промайнуло щось абсолютно нове. Не образа. Не злість. Чистий, первісний страх.

— Що з тобою відбувається?.. — майже пошепки запитав він, роблячи несвідомий крок назад.

Аріадна злякано відступила у відповідь, намагаючись сховати руки в широкі рукави мантії. І це виявилося помилкою. Бо цей подвійний рух, ця крихітна відстань між ними в холодному нічному коридорі раптом стала велетенською, нездоланною прірвою.

— Я не хочу, щоб ти боявся мене, — тихо, ледь стримуючи сльози, промовила вона.

Він дивився на неї дуже довго, ніби намагався запам'ятати її колишню. А потім дуже тихо, майже невагомо відповів:

— А я не хочу втратити тебе через те, чого ти мені ніколи не розповідаєш.

Він розвернувся і швидко пішов геть, і шурхіт його мантії швидко розчинився в темряві переходів.