Розділ 12. Новий Страж

Наступний день – останній перед поїздкою – Рубі проводила наодинці з собою, тішачи свою інтровертивну сутність. Вона просто вийшла з будиночка і пішла кудись догори, де за високим кам’яним муром виднівся густий ліс. Перелізти через стіну не було важко, тож за кілька хвилин дівчина простувала лісовою стежкою.

Решту минулого дня вона провела в униканнях малої, для чого не гребувала жодними засобами. Навіть сидінням на колінах у Севена в його кімнаті. Так сталося. Рубі просто зайшла туди, щоби відкараскатися від Адайн, яка всюди ходила за нею, але Севен придумав свої причини її візиту.

Утім, Рубі навіть не намагалася нарікати. Сидіти у нього на колінах було на диво добре, наче там їй і було місце. Його обійми були затишними, а поцілунки – такими правильними.

Рубі різко струснула головою, проганяючи небажану задуму. Він був чудовим, але чомусь вона все ще не вірила у його почуття. Чи, швидше, у свої. Не буває ж такого – бісив, бісив, а тоді раптом став чи не найголовнішою людиною у Всесвіті. Рубі роздратовано пирхнула.

Ліс у Делігіро не був схожим на будь-який інший ліс. Він жив. Тут не панувала та моторошна тиша, продираючись крізь яку, гадаєш: нападуть на тебе зараз чи залишать цю розвагу на вечір?

Тут співали птахи. Росли яскраві квіти. Ліс терпко пахнув хвоєю і травами.

Рубі раптом перестала почуватися Стражем – уперше в своєму житті. І це відчуття п’янило. Вона просто була дівчиною, яка прогулюється лісом, вслухаючись у переспіви пташок, збирає квіти, вдихає життєдайне повітря на повні легені і насолоджується цим днем…

-Це лікувальні квіти?

Із роздумів Стража Ернандес вирвав дитячий голос, який за ці два дні вже встиг набриднути до кольок у животі.

Рубі закотила очі так сильно, що, здавалося, от-от побачить мозок. Тоді глянула на букет у своїй руці і зрозуміла, що Адайн каже правду. Гени батьків-Берегинь озивалися, змушуючи її збирати букет, але вишкіл Стража не спав. У букеті виявилися самі лише лікувальні квіти.

-Так, – Рубі зітхнула і підійшла до малої. Вручила їй букета. – Усі вони лікувальні. Тримай.

-А що ж мені з ними робити? – Адайн повернула до неї величезні карі очі.

-Постав у вазу, – хихикнула Рубі.

-І все?

-А ти чого чекала? – здивовано глянула на неї Страж.

-Ну, не знаю… Розібрати на квіти і розпізнати кожну з них? – Запитально прозвучало у відповідь. – Я ж мушу вчитися.

-Адайн, – Рубі на хвильку зупинилася і глибоко вдихнула. – Послухай. Я не хочу тебе…Ламати… Але ми тобі допоможемо залишитися живою і здоровою. А тоді… У тебе буде ще все життя попереду.

На неї знову глянули два здоровенних ока.

-Ж-живою?

Р-р-р. Налякала дитину? Рубі знову зітхнула.

-Пробач. Пробач, але це правда. Розумієш, це наші реалії. Наше життя. Ми Стражі, а це означає, що ми маємо оберігати, а не берегтися.

***

-А в авто буде місце для моєї валізи?

Рубі так різко смикнулася, що мало не розбила собі голову об поличку в шафі. В щілині між шафою та її дверцятами з’явилося її насторожене око.

-Адайн?

-То буде? – дівчинка наполегливо стриміла на порозі.

-Для валізи? – око з настороженого стало здивованим.

-А-авжеж, – трохи непевно підтвердила дівчинка.

-Боюся, що ні.

-Тобто?

-Тобто ні. Ти збираєш речі, їх потім доставлять до Арвелінну. А з собою береш лише найнеобхідніше.

-О, – Адайн до цього не була готова. – А що для мене найнеобхідніше?

Рубі подумки завила і постаралася застромити голову якомога глибше до шафи.

-Адайн? – до кімнати зазирнула Емілія, тримаючи у руках новенького наплічника. – Глянь, це тобі.

-Мені? Справді? Це так мило… А чому він чорний? Я не дуже люблю чорний колір, мій улюблений – жовтогарячий, а чорний надто похмурий…

Решта монологу потонула за дверима, Рубі загарчала і розтягнулася на підлозі в позі морської зірки. Варто буде поставити Емілії пам’ятник, вона завжди знає, коли настає час її рятувати.

Знову скрипнули двері, і Рубі налаштувалася лаятися. Проте цього разу їй нанесла візит Катрін, чиє обличчя сигналізувало про тривогу.

-Заходь, сестро, і заколоти дошками ці кляті двері. Вона мене дістала, – застогнала Ернандес, заплющуючи очі.

-А ти, я бачу, все так само сильно любиш дітей.

-Закрийся, – Рубі втомлено потерла перенісся. – Я люблю дітей. Поки вони не починають зрозуміло балакати.

-Я зроблю вигляд, що не почула цього уточнення, – Катрін вляглася біля неї на підлозі. – Ти вже готова?

-Не зовсім, я просто зібрала все в одному місці, а тепер треба все це заштовхати в рюкзак. Ти щось хотіла чи просто зайшла мене провідати і підтримати?

-Ру-у-убі-і-і, – раптом видала довгу руладу Катрін. – Він…