Розділ 7. Страж

Це не були люди. Навіть подоби людей у них не залишилося. Таких потвор і уявити було важко. Одні пересувалися на чотирьох, неприродно вигинаючи суглоби. Інші тягнули за собою довгі руки, кінці яких губилися в темряві. Щось мало забагато очей. А деякі — зовсім не мали облич.

І вони все йшли і йшли.

Просто з темряви.

До неї.

Світлана відступила на крок — і зупинилася: за спиною тонко бринькнула нитка, нагадуючи, що далі відступати нікуди.

Мідне світло кола затремтіло яскравіше.

А хлопець за його межею лише нахилив голову, спостерігаючи.

«Читай книгу».

Слова діда Тараса прозвучали в голові так виразно, ніби він стояв просто за спиною.

Світлана заплющила очі, стиснула долоні в кулаки й змусила себе вдихнути. Пальці тремтіли.

А що ще я можу зробити? Залишається тільки читати.

Вона сіла в центрі куба, навмання розгорнула книгу й обережно провела кінчиками пальшв по рядках.

Спочатку це були лише нерівні заглиблення в пергаменті. Потім щось зрушило.

Літери під подушечками її пальців почали ворушитися, немов живі. Вони складалися не у слова, а у пульсуючі відчуття, що просочувалися крізь шкіру й осідали десь у глибині, пробуджуючи давню силу. Чужа пам'ять ожила й прагнула вирватися назовні. Світлана читала, наче сліпа, що торкається невидимого письма. Вона ще не розуміла мови, але вже відчувала сенс.

Десь поруч пролунало низьке, важке гарчання.

Дівчина підняла голову.

З темряви за межами червоної нитки вийшов вовк.

Великий. Білий. Настільки чистий, що здавався не з цього світу. Шерсть світилася холодним сріблом. Зелені очі горіли так яскраво, що їх було видно раніше за саму постать.

Хлопець, чи те, що лише виглядало хлопцем, повільно обернувся до нього.

Вони стояли один навпроти одного кілька нескінченних секунд.

Вовк кинувся першим.

Удар був такий сильний, що обидва відразу покотилися. Хлопець схопив вовка за шию. Вовк вивернувся, ударив лапою. Кігті розпороли його плечі, і з рани почала випаровуватися чорна, густа тінь.

Вони зійшлися знову.

Біле хутро й чорна постать зливалися разом, розліталися, знову зіштовхувалися. Вовк був швидший. Хлопець — сильніший. Світлана відчувала кожен удар тіні, наче сама билася з ним.

Раптом гість із темряви відступив.

На його обличчі вперше з'явився страх.

Він розкинув руки.

Тіні ринули до його долонь, витягнулися, затверділи. З передпліч виросли довгі чорні піки — живі, рухливі, гострі.

Вовк уже летів на нього.

Шансів зупинитися — нуль.

Одна з пік прошила йому груди наскрізь.

Світлана закричала від болю.

Вовк застиг у повітрі. Зелені очі ще мить горіли, потім почали гаснути. Тіло повільно осіло на невидиму підлогу.

Біла шерсть почала танути.

Лапи видовжилися. Морда втратила форму. Сріблясте сяйво шерсті, немов пара, розчинялося в повітрі.

За кілька секунд перед нею на боці лежав дід Тарас. Уламок чорної піки стирчав там, де мало бути серце.

— Діду...

Книга раптом наче ожила. Сторінки самі почали швидко перегортатися. Шелест став оглушливим. Потім усе різко зупинилося.

З відкритого розвороту вдарило світло.

Світлана почула шепоти, ніби сама книга говорить до неї. Вона сіла поруч і знову кінчиками пальців почала водити по рядках. За мить вона відчула, як якась дивна енергія від кожної літери, якої вона торкалася, йде через її пальці, піднімається по руках і заповнює її зсередини. Вона не керувала нею. Вона лише продовжувала читати — беззвучно, пальцями, усе швидше й швидше, аж поки не вибухнула.

Сяйво, що наповнило її, швидко вирвалося назовні.

Біла хвиля прокотилася поза кубом. Темні постаті, що вже тягнулися до нитки, спалахнули одна за одною й розсипалися попелом. Чорна порожнеча здригнулася й відступила.

Тиша.

Попіл повільно падав згори, наче сірий сніг.

Світлана лежала ниць. Сил не було навіть підняти голову. Вона поповзла на ліктях і колінах до Тараса.

— Діду!

Ти не можеш померти. Не зараз…

Життя повільно залишало його тіло. Вона відчула це не через дихання — його майже не було, — а з того, як невидима сила повільно покидала його.

Крові не було. Навіть рани не було видно. Лише чорний уламок піки стирчав із грудей — там, де мало б битися серце.

Світлана схопилася за уламок.

— Я витягну. Зачекай… Тримайся.

— Не треба.

Голос Тараса був хоч і тихим, але впевненим.

— Не переймайся. Головне, що я встиг, — на мить він замовк. — Єдине, про що шкодую... — він важко вдихнув, — це що не встиг навчити тебе всього, що знаю.

Світлана сильно стиснула його руку.

— Ти ж сам казав... книга підкаже.

Дід Тарас подивився на неї. І вперше за весь цей час усміхнувся саме так, як тоді, на лузі при першій зустрічі: хитро, по-дитячому, ніби вже знав, що це кінець казки і лише чекав, коли вона його відчує.