Розділ 7. Страж

Це не люди. Навіть подоби людей у них не лишилося. Таких потвор важко уявити. Одні пересуваються на чотирьох, вигинаючи суглоби не в той бік. Інші тягнуть за собою довгі руки, кінці яких губляться в темряві. У когось забагато очей. А деякі не мають облич.

І вони все йдуть і йдуть.

Просто з темряви.

До неї.

Світлана відступає на крок і зупиняється: за спиною тонко бринить нитка. Далі відступати нікуди.

Мідне світло тремтить яскравіше.

А хлопець за його межею лише нахиляє голову й дивиться з під лоба.

«Читай книгу».

Слова діда Тараса лунають у голові так виразно, ніби він стоїть за спиною.

Світлана заплющує очі, стискає долоні в кулаки й змушує себе вдихнути. Пальці тремтять.

А що ще я можу зробити? Залишається тільки читати, —  промайнуло в голові Світлани.

Вона сідає в центрі куба, навмання розгортає книгу й проводить кінчиками пальців по рядках.

Спершу це лише нерівні заглиблення в пергаменті. Потім щось зрушується.

Літери під подушечками пальців починають ворушитися, як живі. Вони складаються не в слова, а в пульсуючі відчуття, що просочуються крізь шкіру й осідають глибоко всередині. Світлана читає, як сліпа, що торкається невидимого письма. Вона ще не розуміє мови, але вже відчуває сенс.

Десь поруч лунає низьке, важке гарчання.

Світлана піднімає голову.

З темряви за межею червоної нитки виходить вовк.

Великий. Білий. Такий чистий, що здається не з цього світу. Шерсть світиться холодним сріблом. Зелені очі горять так яскраво, що їх видно раніше за саму постать.

Хлопець, чи те, що лише виглядає хлопцем, обертається до нього.

Вони стоять один навпроти одного кілька секунд.

Вовк кидається першим.

Удар такий сильний, що обидва одразу котяться по підлозі. Хлопець хапає вовка за шию. Вовк вивертається, б'є лапою. Кігті розпорюють хлопцеві плечі, і з рани здіймається чорна густа тінь.

Вони зіштовхуються знову.

Біле хутро й чорна постать зливаються, розлітаються, зіштовхуються, знову розлітаються. Вовк швидший. Хлопець сильніший. Світлана відчуває кожен удар, ніби сама б'ється з тінню.

Гість із темряви відступає.

На його обличчі вперше за цю ніч з'являється страх.

Він розкидає руки.

Тіні линуть до його долонь, витягуються, твердіють. З передпліч виростають довгі чорні піки, живі, гострі.

Вовк уже летить на нього.

Зупинитися він не може.

Одна з пік прошиває його груди наскрізь.

Світлана кричить від болю.

Вовк застигає в повітрі. Зелені очі ще мить горять, потім гаснуть. Тіло осідає на невидиму підлогу.

Біла шерсть тане.

Лапи видовжуються. Морда втрачає форму. Срібне сяйво, як пара, розчиняється в повітрі.

За кілька секунд на боці лежить дід Тарас. Уламок чорної піки стирчить там, де мало б битися його серце.

— Діду…

Сторінки самі починають швидко перегортатися. Шелест оглушливий. Потім усе різко зупиняється.

З відкритого розвороту б'є світло.

Світлана чує шепіт, ніби сама книга говорить до неї. Вона сідає поруч і знову водить кінчиками пальців по рядках. Від кожної літери, якої вона торкається, енергія йде через пальці, піднімається по руках і заповнює її зсередини. Вона не керує нею. Вона просто читає — беззвучно, пальцями, дедалі швидше, аж поки не вибухає.

Сяйво вихоплюється назовні.

Біла хвиля прокочується за межі куба. Темні постаті, що вже тягнулися до нитки, спалахують одна за одною й розсипаються попелом. Чорна порожнеча здригається й відступає.

Тиша.

Попіл падає згори, як сірий сніг.

Світлана лежить ниць. Сил немає навіть підняти голову. Вона повзе на ліктях і колінах до Тараса.

— Діду!

Ви не можете померти. Не зараз… — відлунювала тривожна думка.

Крові немає. Рани навіть не видно. Лише чорний уламок піки стирчить із грудей. Життя залишає його тіло. Світлана відчуває це не за диханням діда, якого майже немає, а за тим, як слабшає сама, коли невидима сила покидає старого.

Світлана хапається за уламок.

— Я витягну. Зачекайте… Тримайтеся.

— Не треба.

Голос Тараса тихий, але впевнений.

— Не переймайся. Головне, що я встиг, — на мить він замовкає. — Єдине, про що шкодую… — він важко вдихає, — що не встиг навчити тебе всього, що знаю.

Світлана стискає його руку.

— Ви ж самі казали… книга підкаже.

Дід Тарас дивиться на неї. І вперше за весь цей час усміхається так, як тоді, на лузі, при першій зустрічі: хитро, по-дитячому, ніби вже знає кінець казки й лише чекає, коли вона дійде до нього сама.