Розділ 6. Непрохані гості

Світлана сиділа на краю ліжка й розгублено дивилася вглиб кімнати.

3 чого почати?

Ключ. Те, що він відчиняє. Книга, якої я ніколи не бачила.

Вона підвелася, пішла на кухню, налила в склянку холодного молока й вийшла у двір. Сіла в тінь під старою грушею. Мати мовчки розвішувала білизну. Простирадла повільно колихалися від вітру.

Я відьма?

Думка прийшла незвідки. Пальці сильніше стиснули склянку, і роса з холодного скла виступила між ними. Вона зробила ковток. Молоко здалося занадто солодкуватим.

— Ма, — гукнула вона. — А в нас є бабусині фотографії?

Мати не обернулася.

— Є, у картонній коробці на шафі.

Світлана допила молоко, поставила склянку на призьбу й повернулася в хату. Коробка була важка, вкрита пилом від часу. Вона зняла її обережно, поставила на стіл і відкрила.

Спочатку її увагу привернув дембельський альбом батька. Товстий, у твердій палітурці ручної роботи. Світлана й сама не помітила, як залипла в ньому: молоді хлопці в формі, посмішки, чиїсь вірші на полях, дати та малюнки. Чуже життя, яке раптом стало близьким.

Соцмережа на мінімалках. Вона спіймала себе на тому, що всміхається, і одразу закрила альбом.

Під ним лежали конверти з чорно-білими світлинами.

Бабусину знайшла майже одразу.

Студійне фото. Жінка сиділа трохи боком, одна рука спочивала на спинці стільця. Темне волосся хвилями спадало на плечі. Вилиці гострі, губи повні, усмішка ледь помітна — така, ніби вона фліртує з фотографом. Очі дивилися прямо в об'єктив. І крізь роки — просто в Світлану.

Вона довго не могла відвести погляд.

Потім тихо, майже беззвучно прошепотіла:

— Дай хоч якийсь натяк. Я знаю, ти можеш.

Світлана вже збиралася складати все назад, коли помітила тонку бордову стрічку, що ледь виглядала з-під стопки конвертів. Потягнула. Стрічка вислизнула легко, і на долоні опинився той самий ключ. Маленький, із кількома зубцями. Точно такий, як уві сні.

Вона затамувала подих і стиснула його в руці. Метал був так само холодний, ніби перенесений з її сну в реальність.

— Дякую, бабусю.

Склала поспіхом фотографії, закрила коробку, поставила її на місце. Вийшла до матері.

— Ма... а що це за ключ?

Мати глянула на їі долоню й знизала плечима.

— А, цей. Від висувного ящика в столі. Там, під телевізором, у залі.

Світлана не відповіла. Вже бігла через сіни.

Ящик піддався з легким сухим скрипом. У середині, серед старих засохлих ручок, лежала книга. Товста, у темній шкіряній палітурці, краї сторінок жовті й нерівні. На обкладинці — невиразний відтиск, схожий чи то на символ, чи то на геометричну фігуру з кубів.

Світлана обережно торкнулася її пальцями. Шкіра була тверда й потерта, тепла від лежання в темряві. Вона обережно відкрила важку палітурку. Сторінки хруснули, наче прокинулися. Текст ішов суцільним рукописним рядком — щільним, нерівним, з високими виносними рисками. Букви кирилицею, але старі, кутасті, з титлами над словами. Мова була незнайома й водночас чомусь рідна, наче молитва, яку давно перестали читати вголос.

Між рядками, на полях і цілих розворотах збереглися кольорові мініатюри. Фарби місцями повицвітали, але все ще трималися: глибокий синій, приглушений кіновар, золото, що в напівтемряві кімнати тьмяно мерехтіло. Світлана провела пальцем по рядку, відчуваючи кожну літеру. Чорнило не стерлося. Воно в'їлося в пергамент назавжди.

Вона зачинила ящик і ще кілька секунд тримала долоню на темній шкірі книги. Потім підвелася.

Батько майже завжди був на роботі, тож з дитинства вона звикла допомагати матері з тим, що вважалося чоловічим. Молоток знайшла швидко — там само, де й завжди, на нижній полиці в сінях. Дістала цвяхи з кишені і тільки зараз помітила символи на них. Підійшла до вікна й уважно роздивлялася: кожен символ був відчутний на дотик.

Світлана ввійшла до своєї кімнати, зачинила двері й стала по черзі вбивати цвяхи в кути. Удари виходили глухі, короткі. Деревина піддавалася неохоче, м'який метал гнувся, та все ж таки вона впоралася. Коли останній цвях увійшов по голівку, вона випросталася й оглянула простір навколо. Чотири тьмяні точки міді майже розчинилися в тінях помешкання.

Нитку вона навмисне залишила на потім. Ближче до півночі. Щоб не привертати увагу і не викликати зайвих питань, на які вона сама не знала відповіді. Свічки знайшла в шухляді комода — товсті, господарські, з грубим гнітом. Поклала їх у тумбочку біля ліжка разом із коробкою сірників. Поставила стілець посеред кімнати, сіла на нього, поклала руки на спинку, сперлася на них підборіддям й довго дивилася на цвяхи в кутах.

Ну ось і все. До зустрічі непроханих гостей я готова.

Двері тихо прочинилися. Мати зайшла, присіла навпочіпки перед нею й провела долонею по волоссю.

— Бачу, тобі вже легше, — сказала вона. — Ходімо. Худоба сама себе не нагодує.

Світлана кивнула.

Решту дня вони провели в роботі. Носили воду, годували худобу, прибирали в хліві. Мати кілька разів намагалася заговорити, але Світлана відповідала коротко. Думки раз по раз поверталися до книги, ключа і до слів діда Тараса.

Коли все було зроблено і в селі стихло, будинок потонув у темряві. Лише зрідка за вікном озивався якийсь нічний птах.

За пів години до півночі Світлана обережно встала. Постояла, прислухаючись. Потім прочинила двері на ширину долоні. З батьківської кімнати долинало рівне, важке дихання. Вона зачекала ще кілька секунд і лише тоді тихо причинила двері назад. Навшпиньки підійшла до тумбочки, де їі вже чекали книга, свічки й червоний клубок.

Натягнула нитку від одного кута до іншого, і коли контур нарешті замкнувся, кімната ніби стала меншою. Серце застукотіло швидше — наче розум тільки зараз устиг усвідомити, що попереду на неї чекає небезпека.

Вона обережно розставила свічки й запалила їх одну за одною. Полум'я довго не хотіло братися, потім раптом випросталося і відкинуло на стіни довгі, тремтливі тіні.