Розділ 6. Непрохані гості

Світлана сидить на краю ліжка й дивиться вглиб кімнати.

З чого почати? — думає вона.

Ключ. Те, що він відчиняє. Книга, якої я ніколи не бачила.

Вона підводиться, йде на кухню, наливає в склянку холодного молока й виходить у двір. Сідає в тінь під старою грушею. Мати мовчки розвішує білизну. Простирадла колишуться від вітру.

Я відьма?

Думка приходить невідомо звідки. Пальці сильніше стискають склянку, і роса з холодного скла виступає між ними. Вона робить ковток. Молоко надто солодке.

— Ма, — гукає вона. — А в нас є бабусині фотографії?

Мати не обертається.

— Є, у картонній коробці на шафі.

Світлана допиває молоко, ставить склянку на призьбу й повертається в хату. Коробка важка, вкрита пилом. Вона знімає її, ставить на стіл і відкриває.

Спочатку її увагу привертає дембельський альбом батька. Товстий, у твердій палітурці ручної роботи. Світлана й сама не помічає, як залипає в ньому: молоді хлопці в формі, усмішки, чиїсь вірші на полях, дати та малюнки. Чуже життя, яке раптом стає близьким.

Соцмережа на мінімалках, — промайнуло в її голові.

Вона ловить себе на тому, що всміхається, і закриває альбом.

Під ним лежать конверти з чорно-білими світлинами.

Бабусину вона знаходить одразу.

Студійне фото. Жінка сидить боком, одна рука на спинці стільця. Темне волосся хвилями спадає на плечі. Вилиці гострі, губи повні, усмішка ледь помітна, ніби вона фліртує з фотографом. Очі дивляться прямо в об'єктив. І крізь роки — просто в Світлану.

Вона довго не може відвести погляд.

Потім шепоче:

— Дай хоч якийсь натяк. Я знаю, ти можеш.

Світлана вже збирається скласти все назад, коли помічає тонку бордову стрічку, що виглядає з-під стопки конвертів. Тягне. Стрічка вислизає легко, і на долоні опиняється той самий ключ. Маленький, із кількома зубцями. Точно такий, як у сні.

Вона затамовує подих і стискає його в руці. Метал так само крижаний, ніби його перенесли зі сну.

— Дякую, бабусю.

Вона складає фотографії, закриває коробку, ставить її на місце. Виходить до матері.

— Ма… а що це за ключ?

Мати дивиться на її долоню й знизує плечима.

— А, цей. Від висувного ящика в столі. Там, під телевізором, у залі.

Світлана не відповідає. Вона вже біжить через сіни.

Ящик піддається із сухим скрипом. Усередині, серед старих засохлих ручок, лежить книга. Товста, у темній шкіряній палітурці, краї сторінок жовті й нерівні. На обкладинці невиразний відтиск, схожий чи то на символ, чи то на геометричну фігуру з кубів.

Світлана торкається її пальцями. Шкіра тверда й потерта, тепла від лежання в темряві. Вона відкриває важку палітурку. Сторінки хрускотять. Текст іде суцільним рукописним рядком, щільним, нерівним, з високими виносними рисками. Букви кирилицею, але старі, кутасті, з титлами над словами. Мова незнайома й водночас чомусь рідна, як молитва, яку давно перестали читати вголос.

Між рядками, на полях і цілих розворотах збереглися кольорові мініатюри. Фарби місцями повицвітали, але ще тримаються: глибокий синій, приглушений кіновар, золото, що в напівтемряві кімнати тьмяно мерехтить. Світлана проводить пальцем по рядку й відчуває кожну літеру. Чорнило не стерлося. Воно в'їлося в пергамент назавжди.

Вона зачиняє ящик і ще кілька секунд тримає долоню на темній шкірі книги. Потім підводиться.

Батько майже завжди на роботі, тож з дитинства вона звикла допомагати матері з тим, що вважається чоловічим. Швидко знаходить молоток. Він лежить там, де завжди, на нижній полиці в сінях. Вона дістає цвяхи з кишені й тільки зараз помічає символи на них. Підходить до вікна й роздивляється: кожен символ відчутний на дотик.

Світлана заходить до своєї кімнати, зачиняє двері й починає по черзі вбивати цвяхи в кути. Удари глухі, короткі. Деревина піддається неохоче, м'який метал гнеться, та вона таки впорується. Коли останній цвях заходить по голівку, вона випростовується й оглядає кімнату. Чотири тьмяні точки міді майже розчиняються в тінях.

Нитку вона залишає на потім. Ближче до півночі. Щоб не привертати уваги й не викликати зайвих питань, на які сама не знає відповіді. Свічки знаходить у шухляді комода: товсті, господарські, з грубим гнітом. Кладе їх у тумбочку біля ліжка разом із коробкою сірників. Ставить стілець посеред кімнати, сідає, кладе руки на спинку, опирається на них підборіддям і довго дивиться на цвяхи в кутах.

Ну ось і все. До зустрічі непроханих гостей я готова.

Двері тихо прочиняються. Заходить мати, присідає навпочіпки перед нею й проводить долонею по волоссю.

— Бачу, тобі вже легше, — каже вона. — Ходімо. Худоба сама себе не нагодує.

Світлана киває.

Решту дня вони проводять у роботі. Носять воду, годують худобу, прибирають у хліві. Мати кілька разів намагається заговорити, але Світлана відповідає коротко. Думки раз по раз повертаються до книги, ключа і слів діда Тараса.

Коли все зроблено і в селі стихає, будинок тоне в темряві. Лише зрідка за вікном озивається нічний птах.

За пів години до півночі Світлана встає. Прислухається. Прочиняє двері на ширину долоні. З батьківської кімнати долинає рівне, важке дихання. Вона чекає ще кілька секунд і тихо зачиняє двері назад. Навшпиньки підходить до тумбочки, де її вже чекають книга, свічки й червоний клубок.

Вона натягує нитку від одного кута до іншого, і коли контур замикається, кімната ніби меншає. Серце стукає швидше: розум тільки зараз усвідомлює, що попереду небезпека.

Вона розставляє свічки й запалює їх одну за одною. Полум'я довго не береться, потім випростується й кидає на стіни довгі, тремтливі тіні.

Світлана кладе перед собою книгу й починає гортати сторінки.

— Ну і що саме з цього мені читати?.. — шепоче вона до себе.

Літери наші, а слова чужі. І як мені їх читати?