Розділ 5. Спадок

— Радий, що ти ще жива.

— я теж... — відповіла Світлана не думаючи. — Але ж Наталка...

— Так, їй не пощастило.

— Не пощастило?

Голос прозвучав надто близько, розбиваючи пелену її горя, і за секунду вона зрозуміла, що на пагорбі не сама.

Світлана здригнулася, але не підскочила.

Лише повільно підняла голову. Дід Тарас сидів поруч. Майже впритул, і вона знову відчула ту дивну відсутність тепла. Хоча зовні все виглядало цілком буденно: полотняна сорочка, а поруч у траві лежала палиця з вовчою головою. Обличчя звичайного дідуся — лагідне, з посмішкою. Та чомусь Світлані раптом стало холодно всередині.

— Це ви? Я навіть не здивована.

Дід лише кивнув, по-дружньому. Ніби вони давно вже вели цю розмову.

— Я попереджав. Ти не послухала. Тепер у тебе обмаль часу.

— Часу на що?

Він подивився на луг. Озерця лежали нерухомо, наче вода в них загусла.

— Підготуватися.

— До чого?

— Щоб не померти цієї ночі.

Світлана коротко, майже байдуже засміялася.

— Ви мені погрожуєте?

Дід Тарас нарешті глянув на неї прямо. Він не змінився: та сама дитяча хитрість в очах — тільки тепер вона здавалася старішою за сам ліс, що стояв за його спиною.

— Така ж колка, як і твоя бабуся.

Світлана завмерла.

— Ви... знали мою бабусю?

— Егеж.

— І вона справді була відьмою?

Дід помовчав. Потім знизав плечима.

— Це вже як подивитися. Та зараз не про неї. Краще скажи: чому ти досі жива?

— У сенсі?

— Чому він тебе не забрав?

Світлана відчула, як тривога потроху наростає.

— Хто — він?

— Хлопець, за яким ви вчора ходили до церкви.

Вона повільно видихнула.

— Ви думаєте, він до цього причетний?

— Я не думаю. Я знаю. Він тобі снився цієї ночі?

— Так. Але там... нічого особливого. Ми танцювали. Потім проводив мене до дому. Був чемний. Як він міг...

— Його зовнішність — лише примара для нашого світу, пуста оболонка тіні, що пожирає душі, — тихо перебив дід. — Пригадай: може, його щось налякало?

Світлана заплющила очі. Одразу побачила: застигле обличчя, страх у очах незнайомця — і згадала про ключ.

— Так. Ключ. Він висів У мене на шиї. У житті я його ніколи не носила. Та я майже переконана: десь бачила цей ключ раніше... лише не пригадую, де.

Дід кивнув, ніби чекав саме цих слів.

— Схожий на ключ від комода?

— Так.

— Знайди його. І головне — те, що він відчиняє. Там буде стара книга. Вона — твій порятунок.

Світлана недовірливо підняла брови.

— Чим стара книга мені допоможе? Мух бити?

Дід строго глянув на неї, і усмішка зникла.

— Жартуєш? Це добре.

Він простягнув руку. На долоні лежали чотири мідні цвяхи й клубок тонкої червоної нитки. Мідь різко виблиснула на сонці.

— Увіб'єш ці цвяхи по кутах своєї кімнати. Потім натягнеш нитку від одного до іншого, замкнувши контур. Знайдеш книгу. Ближче до півночі запалиш свічки, сядеш у центрі й читатимеш.

— Що саме читати?

— Не знаю. Книга підкаже.

Світлана мовчки дивилася на мідь, яка ніби загравала з сонячними промінями.

Стара книга й нитка з цвяхам — мій порятунок? Або я збожеволіла, або...

— Невже це справді через того хлопця? Ми ж нічого поганого не зробили.

Тільки простежили за ним до церкви. Хіба це варте чиєгось життя?

Дід підняв палицю, обперся на неї й повільно встав.

— Зло обирає навмання. Його не цікавлять причини й наслідки. Воно прийшло за душами. А чиїми саме — байдуже.

— Тобто якби ми вчора не пішли на танці... А потім до церкви... Хтось усе одно помер?

Дід усміхнувся — уже без тієї дитячої лагідності.

— Нарешті ти почала думати. Так. І лише ти можеш це зупинити.

Він розвернувся в бік яру й неспішно почав спускатися до лугу. Зупинився, глянув на Світлану й промовив наказовим голосом:

— Не гай часу. Вертайся додому. Шукай книгу. А опівночі чекай гостей.

Світлана відкрила рота, щоб щось сказати, але за мить його вже не було. Лише прим’ята трава та залишені чотири мідні цвяхи з ниткою.