Розділ 5. Спадок

— Радий, що ти ще жива.

— Я теж… — відповідає Світлана, не думаючи. — Але ж Наталка…

— Так, їй не пощастило.

— Не пощастило?

Голос звучить надто близько, пелена горя розривається, і за секунду вона розуміє, що на пагорбі не сама.

Світлана здригається, але не підскакує.

Вона піднімає голову. Дід Тарас сидить поруч. Майже впритул, і вона знову відчуває ту дивну відсутність тепла. Зовні все буденно: полотняна сорочка, а в траві лежить палиця з вовчою головою. Обличчя звичайного дідуся — лагідне, з усмішкою. Та Світлані стає холодно всередині.

— Це ви? Я навіть не здивована.

Дід киває. Ніби вони давно вже ведуть цю розмову.

— Я попереджав. Ти не послухала. Тепер у тебе обмаль часу.

— Часу на що?

Він дивиться на луг. Озерця лежать нерухомо, наче вода в них загусла.

— Підготуватися.

— До чого?

— Щоб не померти цієї ночі.

Світлана коротко сміється.

— Ви мені погрожуєте?

Дід Тарас дивиться на неї прямо. Він не змінився: та сама дитяча хитрість в очах, тільки тепер вона здається старішою за ліс, що стоїть за його спиною.

— Така ж гостра на язик, як і твоя бабуся.

Світлана завмирає.

— Ви… Ви знали мою бабусю?

— Еге ж.

— І вона справді була відьмою?

Дід мовчить. Потім знизує плечима.

— Це вже як подивитися. Та зараз не про неї. Краще скажи: чому ти досі жива?

— У сенсі?

— Чому він тебе не забрав?

Світлана відчуває, як наростає тривога.

— Хто — він?

— Хлопець, за яким ви вчора ходили до церкви.

Вона видихає.

— Ви думаєте, він до цього причетний?

— Я не думаю. Я знаю. Він тобі снився цієї ночі?

— Так. Але там… нічого особливого. Ми танцювали. Потім він провів мене додому. Був чемний. Як він міг…

— Те, що ти бачила, — лише личина, — тихо перебиває дід. — Під нею тінь, що пожирає душі. Пригадай: може, його щось налякало?

Світлана заплющує очі. Одразу бачить застигле обличчя, страх в очах незнайомця — і згадує про ключ.

— Так. Ключ. Він висів у мене на шиї. У житті я його ніколи не носила. Та я майже переконана: десь бачила цей ключ раніше… тільки не пригадую, де.

Дід киває, ніби чекав саме цих слів.

— Схожий на ключ від комода?

— Так.

— Знайди його. І головне — те, що він відчиняє. Там буде стара книга. Вона — твій порятунок.

Світлана підіймає брови.

— Чим стара книга мені допоможе? Мух бити?

Дід дивиться на неї, вже без усмішки.

— Жартуєш? Це добре.

Він простягає руку. На долоні лежать чотири мідні цвяхи й клубок тонкої червоної нитки. Мідь виблискує на сонці.

— Заб'єш ці цвяхи по кутах своєї кімнати. Потім натягнеш нитку від одного до іншого й замкнеш контур. Знайдеш книгу. Ближче до півночі запалиш свічки, сядеш у центрі й читатимеш.

— Що саме читати?

— Не знаю. Книга підкаже.

Світлана мовчки дивиться на мідь, що ніби заграє з сонячними променями, які пробиваються де-не-де крізь похмуре небо.

Стара книга й нитка з цвяхами — мій порятунок? Або я збожеволіла, або… — майнула думка в голові Світлани.

Невже це справді через того хлопця? Ми ж нічого поганого не зробили… — думає вона, а тоді питає діда вголос:

— Ми лише простежили за ним до церкви. Хіба це вартувало чийогось життя?

Дід піднімає палицю, спирається на неї й встає.

— Зло обирає навмання. Його не цікавлять причини й наслідки. Воно прийшло за душами. А чиїми саме — байдуже.

— Тобто якби ми вчора не пішли на танці… а потім до церкви… хтось усе одно помер би?

Дід усміхається — уже без тієї дитячої лагідності.

— Нарешті ти почала думати. Так. І лише ти можеш це зупинити.

Він розвертається в бік яру й прямує вниз до лугу. Зупиняється, кілька секунд дивиться на Світлану і говорить тоном, що не терпить заперечень:

— Не гай часу. Вертайся додому. Шукай книгу. А опівночі чекай гостей.

Світлана відкриває рота, щоб щось сказати, але за мить діда вже немає. Лише прим'ята трава та чотири мідні цвяхи з ниткою.