Розділ 4. Не моя вина

Світлана одяглася мовчки. Руки тремтіли, коли вона застібала гудзики. У дворі мати стояла біля хвіртки, спино до хати. Плечі потроху здригалися — вона стримувала плач так, ніби хтось міг почути.

— Мамо ... Це була тітка Люда?

Мати обернулася. Очі червоні, обличчя мокре. Вона підійшла швидко, майже бігом, і стиснула дочку так сильно, що Світлані стало боляче дихати.

— Що сталося? — вирвалося в неї. — Щось з Наталкою?

Мати довго мовчала. Потім, не відпускаючи, тихо запитала:

— Ви вчора були разом?

— Так.

— І поверталися теж удвох?

Світлана відчула, як усередині щось стискається.

— Майже. По дорозі нас наздогнав Ромко на мотоциклі. Той кучерявий, що на літо приїздить до баби Ганни. Запропонував підвезти. Спочатку завіз Наталку, потім мене.

— І все?

— Так. А що ... що сталося?

Мати відступила на крок. Голос зірвався.

— Лікар сказав: гостра серцева недостатність. Померла уві сні.

Світлана не відразу зрозуміла слова. Вони прозвучали чужою мовою.

— Який лікар? Хто?.. Хто помер?

— Наталка. Мати знайшла її мертвою вранці в ліжку.

Сусідка прибігла на крик... і відсахнулася до стіни так, що стілець перекинувся. Очі в Наталки були широко розплющені. Скляні, повні дикого, нелюдського жаху — ніби зіниці застигли в ту саму мить, коли вона намагалася втекти від чогось, що стояло просто поряд з нею. Рот напіввідкритий. Німий крик.

Світлана не втрималася на ногах. Сіла прямо на холодний поріг. Світ навколо втратив чіткість.

— Це ... це неможливо. Ми ж учора... ми сміялися...

Вона різко підвелася.

— Зараз переодягнуся і піду до неї.

— Стій!

Голос матері був різкий і не терпів заперечень.

Світлана завмерла на порозі.

— Чому? Вона ж моя подруга.

— Матері Наталки треба час. Вона... вона звинувачує тебе.

Світлана повільно обернулася.

— Мене? Я тут до чого?

Мати мовчала. Потім, дивлячись кудись повз дочку, сказала тихо:

— Люди зараз таке говорять, та ти їх не слухай.

— Що саме говорять?

— Дурниці. Не иереймайся.

— Які дурниці? — голос Світлани став твердим. — Що взагалі відбувається?

Мати довго дивилася вниз, наче боялася зустрітися з нею поглядом. Та зрештою підняла очі.

— Я ніколи тобі цього не розповідала. Ти, мабуть, і не пам'ятаєш свою бабусю. Вона померла, коли ти була ще зовсім маленька. Але деякі односельці вважали її... відьмою. Двадцять перше століття, а вони досі вірять у таке. Після її смерті ми переїхали. Сподівалися, що все залишиться в минулому. Але воно... знайшло нас і тут. Для пліток немає меж.

— А я тут до чого? І як це пов'язано з Наталкою?

— Ніяк. Просто їм завжди потрібен винний. Хтось каже, що її заспав домовик. Хтось — що ми або ти поробили від заздрості.

Світлана відчула, як у горлі під тупає щось гірке.

— Це якась маячня.

— Так. Маячня. Але ти чула тітку Люду. Не ходи зараз. Дай їй час. Втрата дитини — це... це не те, що можна пережити за годину.

Світлана кивнула. Неохоче.

Снідати не хотілося. У хаті бул незносно тісно, повітря ніби згустилося. Вона вийшла за хвіртку і пішла туди, куди ноги вели самі — на пагорб біля лугу. Туди, де ще вчора вона сиділа в траві й дивилася, як зникає сонце.

Луг цього ранку був інший. Мокрий. Сірий. Озерця лежали нерухомо, ніби теж слухали. Вітер тягнув холодними пальцями по щоках.

Світлана сіла в ту саму траву. Стиснула руками коліна. І сховалася всередині себе, сподіваючись, що світ її не знайде.