Розділ 4. Не моя вина

Світлана мовчки одягається. Руки тремтять, коли вона застібає гудзики. У дворі мати стоїть біля хвіртки, спиною до хати. Плечі потроху здригаються — вона стримує плач так, ніби хтось міг би почути.

— Мамо… Це була тітка Люда?

Мати обертається. Очі червоні, обличчя мокре. Вона підходить майже бігом і стискає дочку так сильно, що Світлані боляче дихати.

— Що сталося? — вихоплюється в неї. — Щось з Наталкою?

Мати довго мовчить. Потім, не відпускаючи, тихо питає:

— Ви вчора були разом?

— Так.

— І поверталися теж удвох?

Світлана відчуває, як усередині щось стискається.

— Майже. По дорозі нас наздогнав Ромко на мотоциклі. Той кучерявий, що на літо приїздить до баби Ганни. Запропонував підвезти. Спочатку завіз Наталку, потім мене.

— І все?

— Так. А що… що сталося?

Мати відступає на крок. Голос зривається.

— Лікар сказав: гостра серцева недостатність. Померла уві сні.

Світлана не одразу розуміє слова. Вони звучать чужою мовою.

— Який лікар? Хто?.. Хто помер?

— Наталка. Мати знайшла її мертвою вранці в ліжку.

Сусідка прибігла на крик і відсахнулася до стіни так, що стілець перекинувся. Очі в Наталки були широко розплющені. Скляні, повні жаху — ніби зіниці застигли в ту саму мить, коли вона намагалася втекти від чогось, що стояло просто поряд. Рот напіввідкритий. Німий крик.

Світлана не втримується на ногах. Сідає прямо на холодний поріг. Світ навколо розпливається.

— Це… це неможливо. Ми ж учора… ми сміялися…

Вона підводиться.

— Зараз піду до неї.

— Стій!

Голос матері різкий і не терпить заперечень.

Світлана завмирає на порозі.

— Чому? Вона ж моя подруга.

— Матері Наталки треба час. Вона… вона звинувачує тебе.

Світлана обертається.

— Мене? Я тут до чого?

Мати мовчить. Потім, дивлячись кудись повз дочку, каже тихо:

— Люди зараз таке говорять, та ти їх не слухай.

— Що саме говорять?

— Дурниці. Не переймайся.

— Які дурниці? — голос Світлани твердішає. — Що взагалі відбувається?

Мати довго дивиться вниз, наче боїться зустрітися з нею поглядом. Нарешті піднімає очі.

— Я ніколи тобі цього не розповідала. Ти, мабуть, і не пам'ятаєш свою бабусю. Вона померла, коли ти була ще маленька. Але деякі односельці вважали її… відьмою. Двадцять перше століття, а вони досі вірять у таке. Після її смерті ми переїхали. Сподівалися, що все лишиться в минулому. Але воно… знайшло нас і тут.

— А я тут до чого? І як це пов'язано з Наталкою?

— Ніяк. Просто їм завжди потрібен винний. Хтось каже, що її задушив домовик. Хтось — що ми, а точніше ти, наврочили їй від заздрості.

Світлана відчуває, як у горлі підступає щось гірке.

— Це якась маячня.

— Так. Маячня. Але ти чула тітку Люду. Не ходи зараз. Дай їй час. Втрата дитини — це… це не те, що можна пережити за годину.

Світлана киває. Неохоче.

Снідати не хочеться. У хаті незносно тісно, повітря ніби густішає. Вона виходить за хвіртку й іде туди, куди ноги ведуть самі — на пагорб біля лугу. Туди, де ще вчора вона сиділа в траві й дивилася, як зникає сонце.

Луг цього ранку інший. Мокрий. Сірий. Озерця нерухомі. Холодний вітер на щоках.

Світлана сідає в траву. Обхоплює руками коліна й ховається всередині себе. Сподівається, що світ її не знайде.