Розділ 3. Уві сні і наяву

Музика раптовозмінилася — важкі ритми стихли, зал наповнився повільною мелодією.

Світлана стояла біля стіни, коли незнайомець підійшов до неї. Без посмішки. Без слів. Просто простягнув руку. Вона сама не зрозуміла, чому поклала свою долоню в його. І вони закружляли в танці.

У теплому світлі ламп його шкіра здавалася надто блідою. Світлана мимоволі зауважила це, і за мить відчула холод його пальців. Дивно. Але цей холод чомусь здавався приємним.

Може, це від літньої задухи, — майнула думка.

Рух за рухом він вів її, легко й упевнено, ніби вони танцювали разом уже багато років. То притягував до себе, то різко, але зовсім не грубо відпускав, і вона безпомилково ловила кожен його рух.

Поруч із ним Світлана ніби перестала відчувати зал. Музика, люди, голоси — усе віддалилося кудись, розчинилося за межами цього танцю. Залишилися тільки вони двоє, його рука на її спині й дивне відчуття спокою. Вона відчувала легкість, якої давно не знала. Ніби могла дозволити собі все — піти за ним, куди завгодно, зробити будь-який крок і навіть не запитати, навіщо.

Коли він знову наблизив її до себе, Світлана усвідомила: вона не чує його серця.

Вона затримала подих, намагаючись уловити бодай звук.

Нічого.

Невже він настільки впевнений у собі, що зовсім не хвилюється? Його серце б'ється так тихо, що його просто неможливо почути... Ця думка здалася їй цілком нормальною. І вона перестала прислухатися.

— Ти ходила вночі до церкви? — спитав він тихо, майже в саме вухо. Голос був низький і без емоцій, але такий, що хотілося почути ще.

— Ні, — відповіла вона.

Він кивнув, ніби прийняв відповідь, і більше нічого...

Далі танцювали мовчки. Коли мелодія скінчилася, він не відпустив її відразу — ще кілька секунд дивився в очі, а потім запитав:

— Дозволь провести тебе додому.

Вона могла відмовитися. Могла повернутися до дівчат, які вже перешіптувалися, хихикаючи. Але чомусь кивнула.

Вулиця зустріла їх прохолодним, вологим повітрям. Ліхтарі світили рідко й тьмяно. Вони йшли, про щось розмовляючи, поки не минули останні хати. Тоді він знову озвався, тим самим спокійним тоном:

— Ти ходила до церкви?

— Ні, — повторила Світлана твердіше.

Він зупинився. А вона продовжила йти — і раптом відчула самотність, наче незнайомець просто перестав існувати. Не відійшов. Не розчинився в тумані. Просто зник. Перед очима порожнеча, немов його й не було.

І ось вона відчула його руки на плечах. Пестливі пальці повільно стискали тканину светра. І це дихання за спиною — близьке, рівне, гаряче. Таке реальне, що шкіра на потилиці пішла мурашками.

Світлана різко обернулася.

Що це?

Його обличчя застигло. Очі...

Уперше вона побачила в його очах страх — нелюдський, спантеличений, ніби перед ним постало щось, чого він не очікував.

— Звідки в тебе цей ключ? — спитав він.

— Який ключ?

Його погляд був занадто наляканий. Світлана опустила очі й намацала пальцями тонкий ланцюжок. Маленький, старий ключик від замка. Простенький, але надиво важкий, із кількома зубцями — більше схожий на ключ від комода, ніж на прикрасу. Холодний метал, наче сверблячка, притискався до її шкіри. Я певна, що бачила його раніше... тільки де?

Вона ще не встигла нічого зрозуміти, коли навколо раптом вибухнули голоси. Істеричні, жіночі, рвані.

— Це вона винна! Вона!

Світлана розплющила очі.

Знайомі стіни. Стеля. Вікна. Годинник на тумбочці.

11:11.

Я вдома?

Серце калатало швидше, ніж зазвичай. Кімната була незвично сірою, хоч і залитою ранковим світлом, яке ледь-ледь пробивалося крізь шибки.

Вона кілька секунд лежала нерухомо, не розуміючи, де закінчився сон і почався ранок.

Та крики з двору не стихали.

— Це твоя шльондра! Я ж казала Наталці не водитися з твоєю відьмою! Вся ваша сімейка проклята! І бабка ваша, і ти, і твоя донька!

Світлана різко сіла на ліжку.

Тепер вона впізнала голос — це була мати Наталки. Висока, надломлена жінка, яка зазвичай говорила тихо й ніколи не дозволяла собі зайвого.

А потім долинув інший голос — тихіший, втомлений: хтось намагався заспокоїти сусідку. Голос матері Світлани.

— Не говори так, Людо. Ти ж розумієш, вона тут ні до чого.

— Ні до чого? Мала хвойда. Це вона винна...

— Прошу тебе, схаменися. Бо потім пошкодуєш про те, що зараз наговорила.

Світлана завмерла.

Про яку відьму вона говорить?