Розділ 3. Уві сні і наяву

Музика змінюється: важкі ритми стихають, зал наповнюється повільною мелодією.

Світлана стоїть біля стіни, коли незнайомець підходить до неї. Без усмішки. Без слів. Просто простягає руку. Вона сама не розуміє, чому кладе свою долоню в його. І вони кружляють у танці.

У теплому світлі ламп його шкіра здається надто блідою. Світлана помічає це і за мить відчуває холод його пальців. Дивно. Але цей холод чомусь здається приємним.

Може, це від літньої задухи, — думає вона.

Рух за рухом він веде її, легко й упевнено, ніби вони танцюють разом уже багато років. То притягує до себе, то різко, але не грубо відпускає, і вона ловить кожен його рух.

Поруч із ним Світлана перестає відчувати зал. Музика, люди, голоси — усе віддаляється, розчиняється за межами цього танцю. Лишаються тільки вони двоє, його рука на її спині й дивне відчуття спокою. Вона відчуває легкість, якої давно не знала. Ніби може дозволити собі все — піти за ним, куди завгодно, зробити будь-який крок і навіть не спитати, навіщо.

Коли він знову наближає її до себе, Світлана усвідомлює: вона не чує його серця.

Вона затримує подих і намагається вловити бодай звук.

Нічого.

Невже він настільки впевнений у собі, що не хвилюється? Його серце б'ється так тихо, що його неможливо почути… Ця думка здається їй нормальною. І вона перестає прислухатися.

— Ти ходила вночі до церкви? — питає він тихо, майже у вухо. Голос низький і без емоцій, але такий, що хочеться почути ще.

— Ні, — відповідає вона.

Він киває, ніби приймає відповідь, і на цьому все.

Далі вони танцюють мовчки. Коли мелодія скінчується, він не відпускає її одразу — ще кілька секунд дивиться в очі, а потім питає:

— Дозволь провести тебе додому.

Вона може відмовитися. Може повернутися до дівчат, які вже перешіптуються й хихикають. Але чомусь киває.

На вулиці прохолодно й волого. Ліхтарі світять рідко й тьмяно. Вони йдуть і про щось розмовляють, аж поки не минають останні хати. Тоді він знову озивається, тим самим спокійним тоном:

— Ти ходила до церкви?

— Ні, — повторює Світлана твердіше.

Він зупиняється. А вона йде далі — і раптом відчуває самотність, наче незнайомець перестав існувати. Не відійшов. Не розчинився в тумані. Просто зник. Перед очима порожнеча, немов його й не було.

І ось вона відчуває його руки на плечах. Пестливі пальці стискають тканину светра. І це дихання за спиною — близьке, рівне, гаряче. Таке реальне, що шкіра на потилиці йде мурашками.

Світлана обертається.

Що це? ­ — спалахує думка в її голові.

Його обличчя застигло. Очі…

Уперше вона бачить у його очах страх — нелюдський, спантеличений, ніби перед ним постало щось, чого він не очікував.

— Звідки в тебе цей ключ? — питає він.

— Який ключ?

Його погляд лякає її не менше. Світлана опускає очі й намацує пальцями тонкий ланцюжок. Маленький, старий ключик від замка. Простенький, але на диво важкий, з кількома зубцями, більше схожий на ключ від комода, ніж на прикрасу. Холодний метал, як крижинка, притискається до її шкіри.

Я певна, що бачила його раніше… тільки де? — думає вона.

Світлана ще не встигає нічого зрозуміти, коли навколо вибухають голоси. Істеричні, жіночі, рвані.

— Це вона винна! Вона!

Світлана розплющує очі.

Знайомі стіни. Стеля. Вікна. Годинник на тумбочці.

11:11.

Я вдома? 

Серце калатає швидше, ніж зазвичай. Кімната сіра, хоч і залита ранковим світлом, яке ледь пробивається крізь шибки.

Кілька секунд вона лежить нерухомо й не розуміє, де закінчився сон і почався ранок.

Та крики з двору не стихають.

— Це твоя шльондра! Я ж казала Наталці не водитися з твоєю відьмою! Уся ваша сімейка проклята! І бабка ваша, і ти, і твоя донька!

Світлана сідає на ліжку.

Тепер вона впізнає голос — це мати Наталки. Висока, надломлена жінка, яка зазвичай говорить тихо й ніколи не дозволяє собі зайвого.

А потім долинає інший голос — тихіший, втомлений: хтось намагається заспокоїти сусідку. Голос матері Світлани.

— Не говори так, Людо. Ти ж розумієш, вона тут ні до чого.

— Ні до чого? Мала хвойда. Це вона винна…

— Прошу тебе, схаменися. Бо потім пошкодуєш про те, що зараз наговорила.

Надворі стає тихо. Крізь шибки видно сірий ранок. На спинці стільця висить кофта, на тумбочці стоїть склянка з парним молоком, а годинник усе ще показує 11:11. Молоко наповнює кімнату теплим запахом конюшини й підсушеного сіна, яке корова їла перед доїнням. Світлана сидить у довгій нічній сорочці, босі ноги виглядають з-під ковдри, пальці на ногах стиснуті. У волоссі застрягла пір'їнка від подушки.

Про яку відьму вона говорить? — питає себе Світлана.