Розділ 2. Нічні пригоди

Сьогодні в клубі на танцях людей було більше, ніж завжди. Богдан святкував день народження. Хлопці принесли із собою вино та закуску, тому було гучно й весело. Навіть Христина, яка зазвичай підпирала стіну й ховала очі, сьогодні  витанцьовувала так, що дошки на підлозі неприродно прогиналися під їі ногами.

Наталка штрикнула Світлану в бік.

— Дивись, який красень. Раніше я його в нас не бачила.

Світлана глянула в той бік.

Хлопець стояв трохи осторонь від Богданової компанії. Високий, широкоплечий, у темних джинсах і чорній сорочці, яка сиділа на ньому так, ніби її шили на замовлення. Темне волосся недбало спадало на лоб, а на зап'ясті блиснув дорогий годинник. Він зовсім не був схожий на сільських хлопців, які прийшли на танці у найкращому, що знайшлося в шафі.

Світлані здалося, що хлопець подивився просто на неї.

Їхні погляди зустрілися лише на мить.

Не холод. Не сум. Просто... ніби в них нікого не було.

Вона відвела очі, і вже за секунду підтримувала бесіду з Богданом і його друзями. Вони майже не відходили від дівчат. Щойно музика стихала, у їхніх руках одразу опинялися одноразові стаканчики зі щойно налитим вином.

— Є чим заїсти? — перекрикуюч музику, спитала Наталка.

— Звісно, — відповів Богдан, простягаючи надламаний шоколад.

— Таке собі поєднання смаків, — скривилася Світлана.

— Ну вибачте, принцесо, меду й сиру в мене нема, — розсміявся у відповідь Богдан.

Заграла важка музика, і хлопці з галасом побігли до центру зали: утворили коло, мотали головами, здіймали руки й вигукували слова пісні.

— Бачу, ти з новенького очей не зводиш, — прошепотіла Наталка. — Давай підемо за ним після танців і першими дізнаємося, до кого приїхав цей красунчик.

— Та ну тебе. Нічого такого. Звичайний хлопець. Ну, звісно, він добре вдягнений. Але на цьому все. Чим він відрізняється від решти?

— Ти зараз серйозно? За дурну мене не тримай. Глянь на компанію Богдана й на нього. Це точно преміум.

Вона по-дружньому штовхнула Світлану плечем і додала: — Ти ж сама казала, що хочеш звалити з цього села? Ось він — твій шанс.

Не встигла вона договорити, як у руках дівчат знову опинилися вино та шоколад.

Ближче до півночі незнайомець рушив до виходу.

Мовчки, ні з ким не попрощавшись. Ніби прийшов сюди сам по собі — постояв, подивився на танці, а коли набридло, просто вирішив піти.

Очі Наталки спалахнули, вона нахилилася до Світлани.

— Дивись, він іде! Зараз або ніколи.

— Наталко, ну я вже казала — мені це нецікаво. Якщо тобі кортить, підійди й запитай.

— Ага, аякже. «Здрастуйте, я Наталка. Звідки ви такий красивий узялися в нашому селі?» І він одразу все мені розповість.

— Отже, слідкувати за ним — це, звісно, набагато простіше?

Христина, яка почула останню фразу, одразу вклинилася в розмову. — Хто куди йде і на кого сьогодні полюємо? Мене теж беріть з собою.

—Та ось, — закотила очі Наталка. — Запала наша принцеса на новенького, але боїться дізнатися, звідки він узявся.

— Нічого я не боюся. Просто вважаю, що слідкувати за ним — це тупо.

— Ти серйозно ще й думаєш? — озвалася Оксана, підійшовши з іншого боку компанії, з двома стаканчиками в руках. — Давайте, дівчата, для хоробрості. Це ж шанс. Завтра розкажете нам усе в деталях: чий то онук, родич і до кого приїхав.

— Ото буде цирк, якщо саме ви довідаєтесь раніше за баб на лавці, — розсміялася Христина.

Світлана обвела їх поглядом.

Троє пар очей. І жодна не сумнівалася.

— Ви всі подуріли, — сказала вона, але вже без тієї впевненості, яка була ще хвилину тому.

— Здуріли, здуріли, — Наталка вже тягнула її за руку до виходу. — Підемо удвох, тільки ми. Прослідкуємо тихенько, здалеку. Просто подивимося, куди він піде, і все.

— А чого вдвох? — Світлана озернулася на Христину з Оксаною, які й не думали рухатися з місця.

— Ой, ні-ні, — Христина замахала руками. — Я на підборах по темних дворах не лазитиму. Ви йдіть, а нам усе завтра розкажете.

— Точно, — підхопила Оксана. — Ми тут вас краще зачекаємо. Хтось же має вам алібі забезпечити.

— А якщо він помітить? — не здавалася Світлана.

— Не помітить. За весь вечір він жодного разу на нас не глянув. А ми такого не пробачаємо. Вірно?

— Так!

— Так!

Загуділи Христина з Оксаною хором, підштовхуючи подруг до дверей.

Чомусь це не заспокоїло Світлану, а навпаки — тільки більше дратувало.

Та Наталка вже тягнула її до виходу.

Світлана зітхнула й пішла за нею.

Надворі повітря було холодне й густе, наче щойно розлите молоко. Попереду, за кілька десятків метрів, мелькав темний силует незнайомця. Він ішов туди, де закінчувалися вуличні ліхтарі й починалася звичайна, беззоряна темрява з розбитою дорогою.

— Він що, йде до старої церкви? — прошепотіла Наталка. — Вночі?

Світлана не відповіла.

Стара церква стояла на невеликому пагорбі в центрі села, за квартал від клубу. Довоєнна кладка, провалений купол і хрест, який, здавалося, тримався на одному цвяху вже, мабуть, років двадцять.

— Він що, не знає, що це місце прокляте?

— Звідки йому знати, він же не місцевий. Хоча все одно то все бабусині забобони. Будівля просто аварійна, от і небезпека. Тому дорослі і вигадують страшилки, щоб діти там не гралися.

— Йде надто впевнено. Ніби бував тут сотні разів.

— Може, йому приспічило?

— Оце притисло хлопця, — пирхнула Наталка, ледь не перечепившись через бордюр. — Навіть прокляте місце його не лякає? Піти туди опівночі!

— Тихіше ти, — засичала Світлана, хапаючи її за светр. — Не хочу, щоб він нас почув і подумав, що ми тут натовпом його переслідуємо.

— Яким ще натовпом? Це ти про нас?

— Так, — прошепотіла Світлана.

Наталка прикрила рот рукою, стримуючи сміх, і мало не гикнула.

— Що він там забув у цей час?