Розділ 2. Нічні пригоди

Сьогодні в клубі на танцях людей більше, ніж завжди. Богдан святкує день народження. Хлопці принесли із собою вино та закуску, тому гучно й весело. Навіть Христина, яка зазвичай підпирає стіну й ховає очі, сьогодні витанцьовує так, що дошки на підлозі прогинаються під її ногами.

Наталка штрикає Світлану в бік.

— Дивись, який красень. Раніше я його в нас не бачила.

Світлана дивиться в той бік.

Хлопець стоїть трохи осторонь від Богданової компанії. Високий, широкоплечий, у темних джинсах і чорній сорочці, яка сидить на ньому так, ніби її шили на замовлення. Темне волосся спадає на лоб, а на зап'ясті блищить дорогий годинник. Він не схожий на сільських хлопців, які прийшли на танці у найкращому, що знайшлося в шафі.

Світлані здається, що хлопець дивиться просто на неї.

Їхні погляди зустрічаються. На мить.

Не холод. Не сум. Просто… ніби в них нікого немає.

Вона відводить очі, і вже за секунду підтримує розмову з Богданом і його друзями. Вони майже не відходять від дівчат. Щойно музика стихає, у їхніх руках одразу з'являються одноразові стаканчики з налитим вином.

— Є чим заїсти? — кричить Наталка крізь музику.

— Звісно, — відповідає Богдан і простягає надламану шоколадку.

— Таке собі поєднання смаків, — кривиться Світлана.

— Ну вибачте, принцесо, меду й сиру в мене нема, — сміється Богдан.

Грає важка музика, і хлопці з галасом біжать до центру зали: утворюють коло, мотають головами, здіймають руки й вигукують слова пісні.

— Бачу, ти з новенького очей не зводиш, — шепоче Наталка. — Давай підемо за ним після танців і першими дізнаємося, до кого приїхав цей красунчик.

— Та ну тебе. Нічого такого. Звичайний хлопець. Ну, звісно, він добре вдягнений. Але на цьому все. Чим він відрізняється від решти?

— Ти зараз серйозно? За дурну мене не тримай. Глянь на компанію Богдана й на нього. Це точно преміум.

Вона штовхає Світлану плечем.

— Ти ж сама казала, що хочеш звалити з цього села? Ось він — твій шанс!

Не встигає вона договорити, як у руках дівчат знову опиняються вино та шоколад.

Ближче до півночі незнайомець рушає до виходу.

Мовчки, ні з ким не попрощавшись. Ніби прийшов сюди сам по собі — постояв, подивився на танці, а коли набридло, просто вирішив піти.

Очі Наталки спалахують, вона нахиляється до Світлани.

— Дивись, він іде! Зараз або ніколи.

— Наталко, ну я вже казала — мені це нецікаво. Якщо тобі кортить, підійди й запитай.

— Ага, аякже. «Здрастуйте, я Наталка. Звідки ви такий красивий узялися в нашому селі?» І він одразу все мені розповість.

— То стежити за ним — це, звісно, набагато простіше?

Христина чує останню фразу й вклинюється в розмову.

— Хто куди йде і на кого сьогодні полюємо?

— Мене теж беріть з собою, — приєднується до них Оксана.

— Та ось, — закочує очі Наталка. — Запала наша принцеса на новенького, але боїться дізнатися, звідки він узявся.

— Нічого я не боюся. Просто вважаю, що стежити за ним — це тупо.

— Ти серйозно ще й думаєш? — озивається Оксана.

Вона підходить з іншого боку компанії з двома стаканчиками в руках.

— Давайте, дівчата, для хоробрості. Це ж шанс. Завтра розкажете нам усе в деталях: чий то онук, родич і до кого приїхав.

— Ото буде цирк, якщо саме ви довідаєтесь раніше за баб на лавці, — сміється Христина.

Світлана обводить їх поглядом.

Троє пар очей. І жодна не сумнівається.

— Ви всі подуріли, — каже вона, але вже без тієї впевненості, яка була ще хвилину тому.

— Здуріли, здуріли, — Наталка вже тягне її за руку до виходу. — Підемо вдвох, тільки ми. Простежимо тихенько, здалеку. Просто подивимося, куди він піде, і все.

— А чого вдвох? — Світлана озирається на Христину з Оксаною, які й не думають рухатися з місця.

— Ой, ні-ні, — Христина махає руками. — Я на підборах по темних дворах не лазитиму. Ви йдіть, а нам усе завтра розкажете.

— Точно, — підхоплює Оксана. — Ми тут вас краще зачекаємо. Хтось же має вам алібі забезпечити.

— А якщо він помітить? — не здається Світлана.

— Не помітить. За весь вечір він жодного разу на нас не глянув. А ми такого не пробачаємо. Правда ж?

— Так!

— Так!

Христина з Оксаною гудуть хором і підштовхують подруг до дверей.

Чомусь це не заспокоює Світлану, а тільки дратує.

Та Наталка вже тягне її до виходу.

Світлана зітхає й іде за нею.

Надворі повітря холодне й густе, як молоко. Попереду, за кілька десятків метрів, мелькає темний силует незнайомця. Він іде туди, де закінчуються вуличні ліхтарі й починається темрява з розбитою дорогою.

— Він що, йде до старої церкви? — шепоче Наталка. — Вночі?

Світлана не відповідає.

Стара церква стоїть на пагорбі в центрі села, за дві вулиці від клубу. Довоєнна кладка, провалений купол і хрест, що тримається на одному цвяху вже, мабуть, років двадцять.

— Він що, не знає, що це місце прокляте? — невгамовується вона.

— Звідки йому знати, він же не місцевий. Хоча все одно то все бабусині забобони. Будівля просто аварійна, от і небезпека. Тому дорослі й вигадують страшилки, щоб діти там не гралися. — відповідає Світлана.

— Йде надто впевнено. Ніби бував тут сотні разів.

— Може, йому приспічило?

— Оце притисло хлопця, — пирхає Наталка й ледь не перечіпляється через бордюр. — Навіть прокляте місце його не лякає? Піти туди опівночі!

— Тихіше ти, — сичить Світлана й хапає її за светр. — Не хочу, щоб він нас почув і подумав, що ми тут натовпом його переслідуємо.

— Яким ще натовпом? Це ти про нас?

— Так, — шепоче Світлана.

Наталка затуляє рот рукою, щоб не розсміятися, і мало не гикає.

— Що він там забув у цей час? — питає Світлана більше себе, ніж Наталку.

— Може, він дух розстріляного священика, — каже Наталка й робить серйозне обличчя, хоча ледве стримує сміх. — Який хоче помститися…