Розділ 1. Невипадкова зустріч

Світлана стояла на пагорбі за околицею, там, де земля переставала бути городами і починала бути світом без меж. Луг, поцяткований озерцями й протоками, уже налився мідним світлом заходу. Небо над лугом розпливалося вишневими й золотими барвами, і десь у цьому кольорі майнула думка, яку вона не могла впіймати словами, про те, як щось маленьке й майже неможливе, одна крихітна випадковість, змогла розгорнутися в оце все: в озера, у птахів, що креслили над ними низькі кола, у неї саму. Вона, непомітно для себе, сіла в траву й на кілька хвилин зникла зі світу — так само, як зникає сонце, що тоне за обрієм.

Світлана прийшла зустріти гусей, бо вчора важак завів усіх у чужий двір. Зграя була ще молода, першорічки, а домівка стояла надто далеко від лугу. Що тоді почалося! Справжнє кіно: гуси розсипалися по подвір'ї, кричали, махали крилами, а баба Ганна, з хусткою на голові, бігала за ними, розмахуючи руками, наче режисер, що намагається зупинити хаос на знімальному майданчику.

Сусіди повисовували голови з хвірток і уважно спостерігали. Та вже з ранку переказували одне одному подробиці, додаючи щоразу нові деталі: хтось бачив, як гусак стрибнув бабі Ганні на голову, хтось — як вона перечепилася через відро й гепнулася на край лавки, а все, що там стояло, підскочило догори й гучно попадало. Балачок вистачило на цілий день, але незмінним лишалося головне: півсела тішилося тим, як вона ганялася за чужими гусаками по всьому подвір'ю.

Гуси йшли з лугу групами, розтягнутим ланцюжком, кожна родина — своєю стежкою. Світлана вдивлялася в зграйки, шукаючи знайомі плями на крилах. Поки її увагу не привернула дивна тиша. Ні співу птахів, ні дзижчання комах — тільки легкий вітерець, що йшов над землею, наче протяжний, повільний подих.

Озерця чорніли, ширшали, мов зіниці, які звикають до темряви. А протоки звивалися, наче жили. Звичний світ, що ще був хвилину тому, розгортався перед нею не як простір, а як істота, яка дивиться у відповідь.

— Може, вони вже дома?

Низький, чоловічий голос пролунав так близько, що вона відчула його раніше, ніж почула.

Світлана підняла голову. За крок від неї, стояв сивий дід: просте полотняне вбрання, палиця, на яку він навіть не спирався. Обличчя лагідне, з посмішкою малюка — і саме тому їй на мить стало ніяково, хоча вона й не змогла б пояснити чому.

Це був дід Тарас. Той, що жив на краю села за яром, під самим лісом. Той, чию хату оминали навіть найсміливіші хлопці, коли гралися в «хто далі зайде в темряву». Чого тільки про нього не розповідали… Історії, що переказують не тому, що в них хтось вірить, а тому, що їх чомусь лячно забути. Навіть найговіркіші баби, які знали все про всіх у селі, при згадці про нього швидко міняли тему. Ніхто до пуття не знав, звідки він узявся в їхньому селі. А ті, хто могли б це знати, давно лежали на цвинтарі під грушею. І ніхто не пам'ятав, щоб він колись постарів.

Світлана, звісно, теж чула про діда, та живцем побачила його вперше.

Звичайний сивий дід, ще й ця мила посмішка, — подумала вона, роздивляючись його зблизька, — якби не палиця з вовчою головою та всі ті сільські балачки, я б його й не впізнала.

Вона озирнулася на луг. Гусей уже не було, а сонце сховалося за обрій.

Невже ми розминулися, поки я заходила до Наталки? Хоча я в неї була хвилин десять, не більше. Віддала куртку — навіть чаю не пили.

Вона майже була в цьому впевнена. Десять хвилин. Ну, може, дванадцять.

Голос старого повернув іі з думок.

— Не пізно для прогулянок лугом наодинці, як гадаєш, Світланко?

Вона завмерла.

Звідки він знає, як мене звати?

Світлана ніколи не бачила його зблизька. Ніколи навіть не стояла поруч. А він вимовив ії ім'я так буденно, ніби кликав онуку.

Вона ще не встигла придумати, що відповісти.

— Краще сьогодні не йди на танці. Ти ще не готова, — сказав старий, вдивляючись у далечінь лугу.

Яке твоє діло, старий? В тебе я забула спитати.

Слова вже крутилися на язиці, та щось у ній стрималося — різкість здалася зайвою.

— Слушна думка, — відповіла вона.

І в ту ж мить помітила дивну річ. Її власний подих білів у холодному повітрі маленькими хмаринками. А від діда Тараса не йшло нічого.

Вона глянула на його груди.

Вони не рухалися.

— Якщо все ж таки підеш, не ходи до церкви.

Яка церква вночі? Ти, діду, зовсім з глузду з'їхав?

Добре, що вона не сказала цього вголос.

— Я й удень до церкви не часто ходжу. А вночі — тим паче.

Дід Тарас хитро глянув на неї. Не зло. Не грізно. Скоріш по дитячому лукаво, так, як дивиться дитина, яка вже знає кінець казки, але хоче почути його саме від тебе. Розвернувся мовчки й пішов у бік яру.

Світлана чекала почути тріск гілки або шурхіт трави.

Нічого ...

Туман, що піднявся над лугом разом із вечірньою вогкістю, швидко проковтнув його.

Вона ще кілька секунд простояла нерухомо. Потім озирнулася.

Ні людей. Ні гусей.

Лише темний луг і звуки диких тварин, що долинали звідти.

Що це взагалі було?

Про танці знала тільки Наталка. А до церкви вночі я точно не збиралася.