Розділ 63. Усвідомлення

Ніч була неспокійна. Бал закінчився, а Арден все ніяк не міг заснути чи викинути незнайомку з драконом з голови. Пробудила дракона! Він не думав, що цей день колись взагалі настане. Колись молився про це, а протягом останнього місяця – аби цього не сталося. 

Бо… була Марі. Тонка, як перша весняна квітка, але духом сильніша за граніт. Але пробудження дракона означало, що боги вказали свою волю. 

Тож він провів ніч над розрахунками в кабінеті, намагаючись викинути думки з голови. Мав побігти за тією дівчиною, мав дізнатися, хто вона, запитати її ім’я… Але ноги наче приросли до землі. 

Тож він тільки стояв і дивився, як вона вибігає із зали з драконом на плечі – з драконом, до якого вона говорила щось їхньою мовою – давно забутою, шиплячою і небезпечною. Одні ці слова, сенсу яких він не міг зрозуміти, пробудили в ньому щось, про що він й не підозрював – страшну тугу за часами, яких він не знав, за драконами, яких ніколи не бачив. Принаймні живими. 

Він відклав записи. Списані листки пролетіли повітрям і опустилися на полицю – до десятків, сотень інших, на яких він намагався знайти способи зламати те кляте прокляття, накладене Стефані. 

Горло стиснула провина. 

А тоді двері скрипнули, і всередину прослизнула маса тканини. А за нею – й жінка, у цю тканину загорнута. 

– Ардене, любий, довго ти будеш тут скніти? – леді  Елмор озирнулася кімнатою і наблизилася до вікна. Потягла за штори, впускаючи в кабінет сонячне світло. Арден втомлено зітхнув та клацнув пальцями – і тканина знову зібгалася, повертаючи сутінки.

 – Мамо. – з притиском сказав він. – Скільки разів я просив тебе не ходити до мого кабінету? І тим паче – нічого тут не чіпати? Артефакти не мають потрапляти на сонячне світло, воно згубне для магічних потоків широкого спектра…

– Так, так, – зневажливо перебила його леді Елмор. – Я наказала подати чай у твої покої. Ходімо, любий, приділи матері хоча б годинку. 

Арден повільно стиснув і розтиснув кулаки. Матір, як і завжди, чхати хотіла на його думку і почувалася у його замку, як у власному. Що, певно, й не було дивиною – раніше він належав їй. 

– Ні, мамо, – різко відізвався він. – Зараз я зайнятий. Повно роботи. 

Леді Елмор драматично зітхнула і відкрила віяло. 

– Ох, справді? – вона ступила кілька кроків до дверей, скоса поглядаючи на сина. – Тоді мені нічого не залишається, окрім як чекати на тебе у покоях, аж поки ти не звільнишся. Справ у мене немає, тож… Не поспішай, любий, – вона зітхнула ще раз. – Звісно, матір у тебе тільки одна, але робота на першому місці, так? 

А тоді вона вийшла за двері, акуратно їх за собою причиняючи. Арден чув стукіт її тонких підборів по мармуру замку, а за кілька митей він стих на килимах. Ще секунду він дозволив собі стояти, притуливши пучки пальців до складки між бровами. 

А тоді важко, важко зітхнув і кинувся слідом за матір’ю. 

Бо дозволити їй ходити самій своїми покоями… Ще, не дайте боги, з’ясує, що Марі жила з ним! Ось тоді скандалу точно не уникнути – і Арден його не хотів, бо вже точно знав, на чий бік стане. 

Можливо, йому залишилося від життя якісь кілька днів – чи десятиліття чогось, що важко назвати життям – та якби матір поставила його у позицію, де він мав би обирати між нею та Марі, він би навіть зараз обрав її. Дівчину, що перша підняла у його душі ураган. Дівчину, що перша змогла цей ураган заспокоїти та принести довгоочікуваний спокій. 

Арден стиснув у кишені кільце, що забрав з родинного сховку у столиці. 

Матір він нагнав майже перед самими дверима покоїв і та, помітивши його загнаний вигляд, недовірливо примружилася:

 – Невже всі справи раптом закінчилися? Чи… є інша причина, чому ти поспішаєш?

Мірика зробила кілька кроків до дверей покоїв, а тоді, не відриваючи від Ардена чіпкого, холодного погляду, швидко прочинила їх навстіж. Арден ледь не кинувся вперед, намагаючись своїм тілом закрити від матері прохід до кімнати, та все ж спинив себе – так тільки підживить здогадки жінки. І ось тоді можна буде тільки начуватися! 

Та у розкішно обставленій вітальні не виявилося нічого компрометуючого – тільки пусті крісла, полиці, заставлені книгами, і натерті воском підлоги. Хтось тут нещодавно прибирав. 

Мірика обережно пройшла всередину, все ще озираючись підозріло на Ардена, а тоді начебто ненароком зазирнула до нього в кімнату. 

– І тут зашторено. Любий, та ти ж сонця не бачиш! 

Жінка ураганом пронеслася по кімнаті, розсуваючи важку тканину на вікнах. Арден навіть не став на це відповідати – свої сили він приберігав для суперечок серйозніших. Натомість він ледь не підбіг до таких самих прочинених дверей другої спальні – раптом матір побачить, що там є речі? 

Він вже схопився за ручку і майже зачинив двері, та щось його спинило. Якась маленька, ледь невловна зміна… Марі завжди складала плащ на спинку крісла – попри те, що в її кімнаті було аж кілька шаф. А зараз крісло стояло пустим. 

Невже Марі кудись пішла?.. 

Він прочинив двері сильніше – а тоді його рука стиснулася на ручці так, що метал почорнів та почав диміти.