Розділ 58. Підготовка до балу

Я повільно видихнула, стискаючи перенісся пальцями. Головний біль, що тільки-но почав слабшати, знову стиснув голову, і я сіла на ліжко. Тоді обережно зиркнула на покоївок: в будь-якого дворянина, вони, певно, не викликали б жодних запитань, але в моїй голові картинка не сходилася. Я не пам’ятала їхніх лиць серед десятків слуг, що постійно ходили Зимовим замком, і щось ще, чого я не могла точно визначити, не давало мені спокою. 

Не чекаючи моєї відповіді чи взагалі хоч якоїсь реакції, обидві дівчини почали бігати навколо, зайняті кожна своєю справою. За кілька митей біля мене опинилася таця з чаєм і кілька солоних бісквітів, а друга покоївка вибігла з кімнати, і незабаром з ванної почувся шум води. 

– Прошу, пані, – перша дівчина подала мені виделку та чашку. – У нас зовсім небагато часу.

Вона обдивилася мене з голови до п’ят надзвичайно оцінювальним поглядом, наче я була не живою людиною, а якимось манекеном, що потребував термінових і досить серйозних покращень. Я ж тільки ковтнула чаю, не знаючи, як ще на це реагувати. 

– Я не планую йти на бал, – сказала я, відкушуючи бісквіт. Пухкий, цікавий на смак. Але приготований майже напевно не на моїй кухні – бо я такого в меню не додавала. 

Покоївка озирнулася до мене з зовсім непроникним лицем. 

– Пан сказав, що ви маєте бути. Обов'язково, – виділила вона, а я повільно зітхнула. Вочевидь, відпочинку мені сьогодні не бачити. 

Чи бачила я десь цю дівчину?.. Я вдивлялася у її бліде лице з порцеляновою, аж надто ідеальною шкірою, і не могла пригадати. Форма покоївки наче стирала людину повністю. 

Я почала повільно їсти, але варто було проковтнути перший шматочок, раптом згадалося, що я пропустила обід, а за всією біганиною не мала часу й повечеряти, тож обидва бісквіти я проковтнула майже одним махом. 

– А ще є? – запитала я з надією, озираючись по сторонах. 

Покоївка гостро похитала головою. 

– Більше точно не треба. Нам ще сукню зашнуровувати. 

Я підняла брови, а тоді допила чай. Певно, у ньому таки щось було, бо голова мені більше не боліла. Зникла і слабкість, що не давала встати з ліжка, і я підхопилася, варто було другій дівчині поманити мене пальцем з одвірка. 

У ванній я провела добрі пів години: полежала серед піни, а тоді одна з покоївок помила мені голову, хоч я й намагалася їй пояснити, що я цілком здатна зробити це сама. Втім, моїх пояснень ніби не чули – а варто було вмілим рукам дівчини торкнутися шкіри голови, я й сама замовкла. 

Але приємності швидко закінчилися: відразу ж після приємних процедур почалося сушіння волосся, а тоді невідомо звідки покоївка дістала розпечені щипці й ледь не попекла мені ними шкіру. 

– Це Арден вас відправив? – все ж чомусь запитала я, коли одна зі шпильок міцно засіла мені, здавалося, у самому мозку.

Покоївка тільки махнула головою – я не зрозуміла, що мав би означати цей жест – а тоді наказала мені піднятися. Друга дівчина вже тримала у руках сукню. І тільки зараз я подивилася на неї як слід і не зуміла стримати враженого видиху. 

Вона була світла, майже біла – з перлинами, розшитими по усьому ліфу та подолу; з мереживами, що визирали з-під гладкої шовкової тканини. Я могла легко уявити, що хтось годинами сидів над цією сукнею, пришиваючи кожен камінчик, вишиваючи кожен завиток. 

Сукня була такою розкішною, що уявити її ціну я не могла навіть приблизно: якби продати її, можна було б легко відкрити мою цукерню вже хоч сьогодні – і без жодної допомоги від Лор’єна! 

– Руки вгору, – скомандувала покоївка, одягаючи мене у тоненьку нижню сукню на голе тіло. Сама вона була, як витвір мистецтва – теж з мереживами, шовковими стрічками і вишивкою білим по заполі. 

А тоді на мене натягли корсет. Як у якихось фільмах про нещасних дам, що втрачали свідомість від надто затягнутого одягу, мені довелося вхопитися за ліжко, аби не впасти, коли обидві дівчини водночас потягли за шнури. 

Та я все ще могла дихати, хоч і не так вільно – і на тому вже була вдячна. І нарешті мені допомогли одягти сукню. Спритні руки покоївок миттю позащіпували усі ґудзики, застібки та позав’язували стрічки, а я ж не могла відірвати від себе погляду у дзеркалі. 

Так я не виглядала ще ніколи. Наче якась леді. Чи навіть не леді… принцеса. 

Всі риси лиця Розмарі, щодо того здавалися худими та виснаженими, тепер перетворилися на тендітні. Сукня підкреслила тонку талію та приховала такі ж тонкі стегна, створюючи настільки майстерну ілюзію, що варто мені було кліпнути, і я знову забувала, що ця надзвичайно приваблива незнайомка в дзеркалі – це таки я. 

– Це просто… просто неймовірно, – вражено видихнула я, озираючись до покоївок. Одна з них кивнула – наче визнаючи, що я таки можу визнати досконалу роботу, коли бачу її, а тоді друга наблизилася до мене, тримаючи у руках щось велике і… пір’яне. 

– Нахиліть голову, пані. 

Я зробила, як сказано – сперечатися з цими двома було так само неможливо, як переконувати у чомусь стіну. Пір’яне щось швидко опинилося в мене на голові, і навколо замиготіли шпильки, якими цю непросту конструкцію кріпили до голови. 

В очі мені раптом щось бризнуло – таке пекуче, що довелося закрити їх, аби не розплакатися. Навколо завитав аромат – ніжний запах весни, перших квітів і меду.