Розділ 47. Зелена леді

Зелена леді, що зависла над Арденовим тілом, вдивляючись порожніми очницями у чоловіка, підвела голову. Повільно вона повернулася до мене, відсторонюючись від чоловіка. Її рухи були повільними, і від того, здавалося, тільки більш небезпечними. 

Вона щось тихо прошипіла – я не розібрала жодного слова, як би не прислухалася, і навіть зробила крок вперед, хоч усі чуття й підказували, що бігти насправді потрібно у протилежному напрямку. 

– Зайда, – повторила Зелена леді гучніше. Вона звучала, як скрип старих віконниць і опівнічні завивання вітру. Спиною пробігли сироти, але я стояла на місці. – Забирайся геть!

Лампа біля ліжка Ардена – певно, одна з небагатьох, що вціліли – розлетілася на десятки друзок, а в повітрі завитала задушлива, мертва магія. 

– Тільки після тебе. 

Я відчинила двері, дивуючись, наскільки спокійно звучить мій голос. Всередині не було майже нічого, крім страху, і все, що стримувало мене від втечі – це Арден. Бо він лежав, непритомний, на своєму ліжку; його волосся розкинулося в усі боки, а повіки дрижали, наче йому снився якийсь неприємний кошмар. 

Зелена леді тягла з нього сили, ставала від цього наче більш матеріальною, могутньою, здатною на справжні чари. Її білі, напівпрозорі очі зосередилися на моєму лиці так, наче вона нарешті побачила мене вперше. 

– Ти пожалкуєш! Пожалкуєш! Пожалкуєш!

Вона пливла до мене, наближаючись невідворотно. Я ж завмерла – цього разу не у сміливості, а від суцільного і всеохопного страху. Я, певно, не змогла б поворушити навіть мізинцем, якби від цього залежало моє життя – і щось підказувало мені, що зараз це була саме така ситуація. 

Уривчасте, хрипке дихання духа чулося вже прямо над вухом. Її холодна, наче волога присутність огорнула мене, і тоді вона прошипіла:

– Ти пожалкуєш, як пожалкувала я. 

А тоді вона зникла. Просто розчинилася у повітрі, не залишивши по собі навіть примарного сліду. Я поверхнево дихала, намагаючись скинути з себе липке заціпеніння, а тоді крадькувато озирнулася навколо.

Раніше я не була в Арденовій кімнаті жодного разу; тільки припускала, що вона має не надто відрізнятися від моєї. 

І тут я вгадала і помилилася водночас. Меблювання у його спальні було дзеркальним до моєї – те ж ліжко, туалетний столик, шафа та комод. А ось шаф для книг було більше в рази – вони вкривали усі стіни, тягнулися до самої стелі та були вщерть заставлені книгами. 

Були. 

А зараз всі ці книги лежали на підлозі, теж розідрані. 

Від ліжка почулося гучніше дихання – коротке, нерівне – а тоді змучений стогін. Мої ноги вже нарешті слухалися мене, тож я кинулася вперед, не відриваючи очей від чоловіка.

Раніше мені здавалося, що він виснажений – але тільки зараз я побачила, як виглядалося справжнє, повне виснаження. Його шкіра, раніше просто бліда, набула землистого, майже зеленуватого відтінку і тепер, здавалося, слугувала не більше, ніж просто обрамленням для черепа. Єдине, що виступало на лиці – це чорні лінії прокляття, що тяглися навіть далі, ніж того вечора, коли я побачила драконів. 

Губи Ардена пересохли й потріскалися, повіки слабко дрижали, але він не міг знайти у собі сили відкрити їх. 

– Ардене, – перелякано видихнула я, простягаючи долоню до його обличчя. Помацала лоб – холодний, як льодяна брила, як дотик духа. – Ардене, прокидайся. 

Всередині справді почала зріти паніка. Що Зелена леді з ним зробила? А що, як він не отямиться? 

Про найгірший з можливих варіантів я навіть не дозволяла собі подумати. 

Голова Ардена захиталася з боку в бік, він застогнав гучніше, наче намагався щось від себе відігнати. 

– Марі… – прошепотів він. Я схилилася до цього лиця, аби почути краще. Гаряче Арденове дихання залоскотало щоку. – Марі, Марі! 

Він замовк, а я, з калатаючим у грудях серцем, завмерла поряд. 

– Це я, Ардене, – зрештою слабко вичавила я, сідаючи поряд. – Це я, Марі. 

Рука Ардена, що до того безсило лежала на покривалі, повільно підійнялася, сліпо простягаючись до мене. А тоді…

Тоді вона стала швидкою, як змія, і чоловік п’ятірнею вхопився у мою сукню на грудях, стискаючи її так сильно, що ґудзики затріщали. 

– Геть! Йди вже нарешті геть! Дай мені спокій! – заревів Арден раптово, розплющуючи очі. 

Вони були не сині, як завжди, а майже білі, наче за туманною плівкою гніву. Його рука до болю тягнула мою сукню, затягуючи її на шиї, і я відштовхнула її, вириваючись з сильної хватки та відступаючи. 

– Просто залиш мене! Залиш!

Я побігла до порогу так швидко, як тільки могла. Але перед самими дверима на мить спинилася – він за мною не гнався. Обережно озирнулася через плече: Арден сидів на ліжку, притиснувши обидві руки до своєї голови, наче намагався втримати її на місці. Він тихо стогнав, але у його голосі було менше страждання, ніж злості, якої мені ще не доводилося чути раніше. 

Я зачинила за собою двері, притискаючись до них у вітальні.