Розділ 45. Болюче повернення

Спершу їх було два – один темно-зелений, а інший – золотистий. Їхні крила закривали собою половину неба, змахували повітря так потужно, що я наче відчувала бриз і прохолодний потік вітру. Луска відсвічувала у місячних променях, і дракони кружляли над пагорбом, не помічаючи нас внизу. 

Арден повільно відпустив моє лице. 

– Дракони! – натужно прошепотіла я, сама хапаючись за чуже передпліччя. – Це дракони!

– Як і обіцяв.

Арден дивився вгору не менш заворожено, ніж я. За кілька хвилин з-за далеких хмар і туману з’явилося ще три звірі – вони один за одним влетіли у велике коло: червоний, попелястий і білий. 

Зелений випустив хмару диму, а за ним – залп вогню. 

– Вони нас не помітять? – запитала я ще тихіше, притискаючись до Арденового вуха. Хоч яким красивим не було видовище, перетворитися на шашлик я все ж не хотіла. 

Арден похитав головою, не намагаючись відсторонити мене – хоча я з переляку підсунулася до нього аж надто близько. 

– Ні, – впевнено сказав він. Цього разу навіть не намагався говорити тихо, і я зиркнула нагору зі страхом, готова зірватися на ноги та бігти. Втім, дракони ширяли у повітрі, все ще не звертаючи на землю уваги. – Вони нічого не помітять. 

Він сказав це так, що в мене сироти пробігли по шкірі. Та Арден обійняв мене за плече й втупився в небо. Я ж зробила так само – а коли ще мені випаде нагода поспостерігати за драконами – навіть у цьому новому, чарівному світі?

Та коли очі трохи призвичаїлися до темного неба й світла місяця, я помітила дещо. Придивилася ближче, але тільки переконалася у своїй здогадці. 

– Вони… – повільно почала я, намагаючись стримати розчарування. – ..несправжні?

Арден поряд зі мною зітхнув. Дракони, заледве прозорі, підлетіли вище в небо, потрапивши саме у яскравий місячний промінь. 

– Справжні. Але… не живі. Вже не живі. – Арден говорив спокійно, але вираз його лиця розповідав зовсім іншу історію. 

– Як так? – запитала я, спостерігаючи за напівпрозорими вигинами луски. Це не була ілюзія – чомусь я була переконана у цьому – але то також не були живі, гарячі тварини. Тільки духи, привиди, що чомусь залишилися над цим лугом.

– Вони приходять всього кілька разів на рік. У найдовшу ніч та найдовший день. Певно, їхні духи не можуть подолати грань. 

– Це привиди справжніх драконів? – запитала я, вже знаючи відповідь. Арден кивнув. – І як довго вони тут? 

Чоловік поряд стиснув плечима. 

– Все моє життя, – сказав він через хвилину. – І все життя мого батька, і його батька… 

Певно, століття – і, можливо, навіть не одне. 

– Це були дракони з Елмору. Колись вони були нашими союзниками, – Арден озирнувся туди, де, як я здогадувалася, мав за туманом ховатися Зимовий замок. – Ми могли розуміти їх, а вони захищали нас. З часом їх усіх не стало, окрім… 

Він раптом замовк, урвавши себе. Ми мовчали з хвилину, а тоді я несміливо перепитала:

– Окрім?..

– Забудь, – Арден відмахнувся. – Це просто дурнувата легенда. Пророцтво навіть. 

Останнє він вимовив так, наче це було найгіршою у світі лайкою. 

– Не варто навіть згадувати про нього – тільки ятрить душу щодо того, що ми усі втратили. – Арден підвів очі до величних ящурів, що літали у небі та ставали з кожною миттю все більш прозорими. Певно, мине не більше десяти хвилин, і вони зникнуть повністю. – Дракони зникли. Назавжди. 

У його голосі було чимало гіркоти, і я не знала, як можна його втішити. Та і чи потребував Арден мого втішання взагалі – він же ніколи не знав тих драконів, як і його батько, і його батько. 

– Можливо, вони ще повернуться, – чомусь сказала я. – Ніколи не кажи ніколи. 

Арден опустив до мене очі – глибокі, сині очі, що вкотре нагадали мені про тиху воду. 

– Можливо, ти й маєш рацію, – тихо відізвався він. – Все ж існують у світі дива. Як-от ця галявина – ніхто не накладав на неї чарів, і ніхто й ніколи не садив тут лілій – а все ж вона є, і цвіте цілий рік безперервно. І як-от ти. 

Лице Ардена несподівано опинилося ближче до мого. Я відчула його дихання на своїх губах, і він обхопив долонею мою шию, другою рукою торкнувся волосся на потилиці. 

Я мала б відсторонитися – між нами зараз було надто багато секретів. Він приховував від мене щось про Стефані, я – про цукерню та Лор’єна. Про те, що після Балу середини зими піду з Зимового замку. І… я знала, що найважливіше не це. 

Найважливіше – це те, що Арден все ще любив її. Свою мертву дружину. Це було так болісно очевидно – в усьому, що він робив і говорив – і я не знала, чи зможу насправді ділити його ще з кимось. 

Але в мить, коли губи Ардена торкнулися моїх, я про це не думала. В тілі стало млосно, я притулилася до нього так, наче наступної миті не буде – наче в нас є ось тільки ця хвилина на лілійному лугу, а потім ми не побачимося взагалі ніколи. 

Моя рука якось опинилася під сорочкою Ардена – а його губи спустилися до моєї шиї, залишаючи на ній пекучі сліди. Дракони у небі випустили останні спалахи полум’я – вже ледве видні, такі вони були прозорі. Та навіть якби тієї миті земля загорілася, я б не зауважила. Мене цікавив тільки Арден.