Розділ 43. Зачарований луг

Ось тепер з’явилася серйозна небезпека того, що я таки випаду з сідла і полечу вниз, прямо до невеликої галявинки серед густого елморівського лісу. 

– Що?! – навіть якби через пориви вітру Арден не почув ні слова, мій вираз лиця мав би сказати усе натомість. 

Драконів не існувало. 

Ось просто не існувало – навіть у цьому світі, пронизаному магією настільки, що вона відчувалася практично в усьому, дракони були тільки красивими химерними легендами. Певно, давні мандрівники не впізнали драциній, що ширяли по нічному небу та придумали для них іншу назву – дракони. 

В тому, що істоти були міфом, я була впевнена. Це, певно, була одна з перших речей, що я витягла з пам’яті Розмарі майже відразу ж після того, як опинилася у цьому світі. 

– Побачиш, – тільки й сказав Арден. 

Цієї миті драцинія саме влетіла у велику хмару туману, і я вже не бачила нічого далі власного носа. Тож попри те, що Арден міцно тримав мене за талію, і сама вхопилася у виступи на сідлі. 

За мить виявилося, що я вчинила правильно – тварина пішла у надзвичайно різке піке, спускаючись вниз, як штопор у пляшку, і я ледь не вилетіла вперед. Тільки руки Ардена, хватка яких не послаблювалася навіть на мить, втримали мене на місці. 

Я знову закричала – а що ще я мала робити у ситуації, коли всі ми троє, включно з драцинією, здавалося, почали падати вниз не гірше мішка з камінням? 

Та політ – чи радше вільне падіння – закінчився так само стрімко й несподівано, як і почався. Ще кілька митей, і драцинія плавно опустилася на засніжену галявину, закидуючи голову з голосним іржанням. 

– Хороша дівчинка, – пробурмотів Арден, погладжуючи тварину по крупу. Я ж знічено скотилася вниз, прямо у сніг, і озирнулася навколо. 

Ми опинилися на вершині однієї з гір – певно, найвищої з усього хребта, що оточував Елмор. Втім, я не бачила ані міста, ані Зимового замку десь внизу – все приховував туман, густий, як кисіль. 

– Лети, Айфіро, – м’яко наказав Арден, зазирнувши тварині в очі. Я вже й не мала дивуватися, коли драцинія, заледве зачувши команду, злетіла у повітря, здійнявши копитами хмару снігу. 

– Зачекай!.. – вигукнула я, та крилатий кінь вже був далеко. – Як же ми будемо повертатися?

Арден тільки стиснув плечима. 

– Портал. 

Я відкрила рота, а тоді знову закрила його. Певно, сюди ми дісталися на літаючій кобилі просто заради гострих відчуттів. 

І, дивлячись на по-лисячи хитре лице Ардена, я ще раз переконалася, що саме так все й було. 

– Ходімо, Марі. Залишилося зовсім трохи. 

Арден простягнув мені долоню. Я стиснула його руку, а сама озирнулася довкола. Куди тут ще можна йти, як зовсім не розуміла. Ми стояли на невеликому плато зі снігу, моху й каменю, оточеному густим туманом, без жодного натяку на стежку чи дорогу. 

Певно, сюди й можна було дістатися тільки двома способами – драциніями та порталом. І ми сьогодні, вочевидь, використаємо обидва. 

Ми пройшли всього кілька кроків і зупинилися перед великим каменем – сірим, як і небо, тож я не запримітила його раніше. Погода стояла паскудна – хмарна, але без снігу, без жодної зірки на усьому небі. 

– Такеліс верн аллей, – прошепотів Арден, прикладаючи долоню до каменя. 

Я не встигла нічого запитати – камінь почав танути, наче ще один клубок туману, і зовсім скоро на його місці з’явилося… назвати це проходом було б великим перебільшенням. Це радше була щілина в матерії, малесенький шлях, кінець якого я не могла роздивитися. 

А ще за мить він і зовсім зник за спиною Ардена, який, пригнувшись, зазирнув у прохід. Він поманив мене рукою після того, як вже зробив кілька кроків кудись вперед. Я ще раз озирнулася – туди, де у нічному повітрі зникла драцинія, а тоді нахилилася і рушила слідом за чаклуном. 

Прохід був довгим, темним і вузьким. Спершу він пахнув снігом, холодною вогкою землею та морозом, але потім… Я спершу відкинула думки – певно, мені здалося. 

Але потім… Пахощі квітів – весняних нарцисів, літніх троянд – стали такими сильними, що ігнорувати їх далі я просто не могла. 

– Ось ми й на місці. 

Коли я досягнула кінця проходу, Арден вже стояв зовні й простягав до мене руку. Він допоміг мені вибратися, і щойно я випросталася, дихання завмерло. 

Від десятків і сотень квітів, що розкинулися на безкрайньому лугу у квіту. 

Втім, після усього, що відбулося за останню годину, дивуватися по-справжньому я вже, певно, не могла. Тож тільки зачудовано повернула голову до чоловіка. Арденове лице у місячному сяйві – а тут, на цьому літньому лугу чомусь це сяйво було – виглядало ще більш хворобливим. 

Як я не помітила, наскільки він зблід і змарнів – і все за останні кілька днів, що ми провели у столиці. Що сталося?.. 

Я й сама не зрозуміла миті, коли моя рука піднялася до Арденового лиця та торкнулася його щоки – запалої, білої, наче крейда. На цьому тлі очі здавалися ще яскравішими, хоч зараз мені точно було не до їхньої краси. 

Він трохи нахилився до моєї долоні, наче прагнучи дотику. Але за мить відсторонився.