Розділ 42. Політ

Я уважно вдивлялася у вузькі шкіряні штани, теплий каптан, від якого аж відгонило чарами, та чобітки – розміром настільки маленькі, що заледве налізли б мені на мізинці. І що я мала з цим робити? 

Перш за все я витягла штани – і справді, такі, що я могла б спокійно носити вдома, на землі. Хто б міг подумати, що у Кандоліні такі взагалі існують? На диво, сіли вони ідеально – наче були шиті прямо на мене, навіть не довелося використовувати пояс, який Арден – чи хтось інший – завбачливо склав поряд. 

Курточка також підійшла. Я навіть пожалкувала, що у кімнаті не було жодного дзеркала, і роздивитися себе як слід я б не могла. А ось черевики… Я знову подивилася на них розгублено. І що я оце мала з ними робити? 

Я обережно взяла їх у руку – обидва чобітки вмістилися в мене на долоні – і витягла їх зі скриньки. Втім, не встигла я знову знервовано насупити брови, як щось таки сталося – навколо замиготіло кілька іскор чарів, і прямо на моїх очах взуття набуло нормального, людського розміру. 

Я вже навіть не стала дивуватися, коли виявилося, що чобітки з м’якої шкіри та хутра підійшли ідеально. Тільки сподівалася, що тут залучені якісь чари, а не що Арден крадькома вимірював мій одяг, поки мене не було у кімнаті. 

Я зробила кілька кроків по кімнаті, дивуючись, наскільки тихо вони звучали – наче взуття губило десь усю вагу мого тіла та звуки, що воно видавало. Коли я так само тихо повернулася до головної кімнати, Арден щось складав у кишеню спиною до мене. 

– Я готова, – проголосила я, з задоволенням спостерігаючи, як Арден здригнувся від несподіванки. – Куди ми вирушаємо? 

– Все ще таємниця, – чоловік відчинив двері та притримав їх для мене. 

З хатинки ми пройшли недалеко – до довгого дерев’яного приміщення, що ховалося неподалік. Мені не потрібно було навіть заходити всередину, аби зрозуміти, що це були стайні. 

Шкірою пробігли сироти, та цього разу не від холоду – а що, як Арден захоче, аби ми скакали на конях? За все своє життя мені доводилося гладити поні, і на цьому моє знайомство з парнокопитними закінчувалося. 

А я, відверто кажучи, й не горіла бажанням його зближувати. 

– Зачекай тут, – кинув мені Арден, прочиняючи двері стайні. Зовсім трохи – тільки на ширину свого тіла, аби я не мала можливості зазирнути всередину. – Я миттю. 

Я кивнула, відчуваючи, як нервозність підбирається все ближче. Що за звірів він там ховав? За дерев’яною стіною почулися кроки, стукіт чогось металевого та важке дихання, що точно не належало проклятійнику. 

Ще за мить двері знову прочинилися, але в них показалося не лице Ардена, а морда. 

Я відступила на крок, а тоді ще на один. Перечепилася об корінь, що ховався у снігу й впала на спину, не відриваючи очей від істоти. 

Конем ця істота, певно, була тільки формально – вона могла б ним називатися, якби зменшилася десь удвічі та втратила сім гострих, закручених рогів навколо морди, що формували чи то ореол, чи то корону. 

Очі в цього… точно не коня були майже як в Ардена – пронизливо-сині, такі яскраві, наче самі собою були джерелом світла. Кінь ступив кілька кроків вперед, і за ним я нарешті побачила ноги Ардена і його руку, що тримала вуздечку. 

А ось верхню його частину та голову приховували… крила. Великі крила, що повільно здіймалися та опускалися від дихання тварини й почали трохи дрижати, коли вона опинилася на холоді. 

– Ну, ну, Айфіро. Зараз ти звикнеш, – Арденові довелося задерти руку, аби погладити ніс тварини, і та фиркнула, відпихуючи долоню. Втім, зробила це не злісно, а якось по-доброму. Ардена вона точно знала. 

– Що… що це? – пробурмотіла я, намагаючись піднятися зі снігу. Коли я нарешті це зробила, з’ясувалося, що коневі я дістаю трохи вище коліна. Тварина глипнула на мене одним оком і зацікавлено повела губами. 

Арден здивовано насупився тільки на мить. Певно, Розмарі мала б знати, що це за тварина. Ось тільки її спогадів вже майже й не зосталося. Дістати з них бодай щось про рогатого коня з крилами не виходило. 

На мить подумалося, що це міг бути пегас. Ось тільки у тих крила, здавалося, були пір’яні, а ось в цього нагадували одну жорстку шкіру, натягнуту на кістки та сухожилля. Я й уявити не могла, як істота могла б на них літати – якщо вона взагалі була на це здатна. 

– Це драцинія, – Арден погладив круп тварини. – Цю звати Айфіра – вона моя улюблениця. 

Кобила – драцинія – наче зрозуміла кожне слово Ардена, і задоволено заіржала, закидуючи голову. На її рогах наїжачилося кілька іскор магії – зовсім інакшої від усієї, що мені доводилося бачити. Чаклунство драцинії було текуче, повітряне й легке, ледь помітне на морозному повітрі. 

Таке прекрасне, що я заледве могла відірвати від нього очі. 

Майже заворожена, я підступила на кілька кроків вперед, майже впритул до морди тварини. З такої відстані вона могла б мене легко вкусити, чи вдарити копитом, проте стояла сумирно, взагалі не рухаючись. 

– Я допоможу тобі піднятися, – мовив Арден в одну мить, а наступної ступив на стремено, якого я не помітила спершу, і вже сидів на крупі коня. Він простягнув до мене руку, але я заледве не почала знову відступати.