Розділ 40. Артефакт зв'язку

Здивування в очах Ейвор стало навіть більше. 

– Правою рукою?.. – слабко повторила вона. 

Я кивнула. 

– Звісно, якщо хочеш залишитися тут, з леді Елмор, стримувати не буду… – почала я. Та не встигла договорити, як дівчина захитала руками й головою. 

– Ні! Ясно ж, що ні! Я поїду до Замку. 

Саме на це я й розраховувала. Я кивнула, намагаючись запхати провину глибше. Хтось має залишитися у замку після того, як цукерня почне працювати. І краще нехай цей хтось має голову на плечах – а Ейвор мені поки що видавалася дівчиною нехай трохи полохливою, але й меткою і на думку, і на діло. 

– Чудово. Тоді залишаю тебе тут. 

Я підхопила букет, не бажаючи кидати його – мало ще що ховалося серед троянд? Десь там, зрештою, мав бути й артефакт зв’язку – що б воно не було, і точно не варто, аби його помітив і підібрав хтось інший. 

…якщо Лор’єн, звісно ж, не насміхався – ось тільки у цьому я дуже сумнівалася. Не скидався він на чоловіка, який водить такі жарти. 

Зала, куди зігнали усіх жінок, була трохи далі за коридором, ховалася за маленькими, ледь примітними дверцятами. Квіти я впихнула до першої-ліпшої бронзової вази, що трапилася на шляху – заберу їх на зворотному шляху. Варто мені було потягнути за ручку, як десятки поглядів перетнулися на мені. 

Не потрібно було й хвилини, аби помітити, наскільки атмосфера тут відрізнялася від великої бальної зали. 

Три десятки жінок тіснилися у невеликій кімнаті, що, певно, призначалася для чаювань, і дійсно саме цим й займалися. На столі стояв великий чайник, поряд з ним – з пів десятка чашок, вже пустих. Жінки гомоніли, але тільки-то помітили мене, замовкли. 

– Любочко, запізнюєшся, – сказала одна з них, старша жінка у неймовірному мереживному чепчику, що робив її голову схожою на пухнасту кульбабку. – Але головний кухар запізнюється навіть сильніше. Ходи до нас, розкажеш про себе. 

Кілька інших жінок поманили мене до себе, вказуючи на пусті стільці поряд. Губи мої самі собою розтяглися у посмішці. 

– Перепрошую за запізнення, – сказала я, знову дістаючи блокнот та чорнильну ручку. – А тепер розпочнемо співбесіди. 

Жінки втупилися у мене здивованими поглядами. 

 ❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Співбесіди тривали, певно, кілька годин. За цей час я встигла зголодніти, випила кілька чашок чаю та перезнайомилася практично з усіма жінками. Як я й сподівалася, попри катастрофу, що сталася раніше у бальній залі, без кухарів Зимовий замок не залишиться. 

Практично усі жінки, що зібралися у кімнаті для чаювань, мали більш ніж достатньо досвіду для того, аби приготувати неймовірний банкет, влаштувати суаре та зварити кашу з сокири. 

І практично усі з них працювали кухарками на своїх попередніх роботах – ось тільки за зарплатню помічниць. І наскільки вони були здивовані, коли я запропонувала грошей удвічі більше! 

А я ж була здивована, що вони погодилися поїхати до далекого Елмору, у Зимовий замок, навіть попри те, що я чесно попередила їх про Зелену леді. Пані Циндра радила тримати це у секреті, але я відразу ж відмела цю ідею. 

Краще вже відразу відсіяти полохливих, ніж в розпал балу шукати заміну кухарям через те, що якісь з них кинулися тікати геть. 

Зрештою двадцять дві жінки погодилися приєднатися до персоналу Зимового замку. Двадцять три, якщо рахувати Ліліану, з якою я говорила раніше. Двох найняла Ейвор. І, задовольнившись цими цифрами, я провела усіх до порогу, відчуваючи, що ноги вже підкошуються від втоми. 

– Дякую вам, пані, – стиснула мою руку жінка у мереживному чепчику. – Дякую! 

На її очах виступили ледь помітні сльози, і я спробувала всміхнутися. 

– Просто Марі, – запропонувала я. – І це я вам дякую. Ви потрібні мені більше, ніж я вам, повірте. 

В очах Рейни, поважної матері шести дорослих дітей, відобразилося якесь дуже сильне почуття, і вона притягнула мене в обійми, притиснувши до своїх пишних грудей. 

– Побачимося за кілька днів, пані, – мовила вона, переступаючи поріг. І повністю ігноруючи моє прохання називати мене по імені. 

Тільки коли я лишилася одна, я нарешті дозволила собі впасти на стілець та втомлено витягнути ноги. Нарешті, хоч одна справа зроблена! Ось тільки щось мені підказувало, що цей Гарет, чи як його там, не заспокоїться – а спробує, певно, зіпсувати репутацію балу ще до того, як він справді почнеться. 

Виявляється, практично замкнута у Зимовому замку через його загально віддалене розташування та снігопад, я відділила себе й від багатьох неприємних аспектів цього світу. Інакше б помітила одразу, що до жінок тут ствилися на кухні, як до створінь другого сорту. 

Та миритися з цим я й не подумаю! Ось мені й буде на балу чудова можливість заявити про своє ім’я, та й заодно втерти носа цьому пихатому гільдійцеві. 

Від цієї думки в мене наче відкрилося друге дихання і я, підхопившись, вислизнула в коридор. Букет стояв саме там, де я його облишила, тож я підхопила оберемок квітів та швидко, крадькувато озираючись, попрямувала до своєї кімнати.