Розділ 39. Згадка від Лор'єна

Я пройшлася залою, але ніхто й далі не звертав на мене уваги. Примітила ще одну жінку в куточку, але щойно вирішила до неї підійти, вловила краєм вуха чужу розмову й спинилася, аби послухати. 

– Місце вже моє. Хто б там не був головним кухарем – одна розмова з лордом Елмором, і все зміниться швидше, ніж південний вітер. 

– Я чув, що він не дуже любить нових людей. З чого б це йому набирати стільки кухарів? 

Ще один чоловік, старший і з животом, що йшов попереду нього, приєднався до розмови. 

– То ж Бал середини зими влаштовують. А за головного кухаря там – жінка! 

Всі троє водночас розсміялися, а тоді перший чоловік – високий, худий, як скалка і з вузькими ріденькими вусиками, насупився. 

– Стій, ти що оце зараз, серйозно? – він здійняв свої не менш ріденькі брови так, що вони ледь не сховалися за куховарським ковпаком, що робив чоловіка навіть вищим. – Чув, що в Зимовому замку розруха, але щоб аж так все було погано…

Товстий впер руки в боки, відхекуючись від кількох пройдених кроків. 

– То що, підеш працювати там, як тобою буде командувати баба? 

Кімнатою знову поширився гомін сміху. 

– Справді питаєш? Будь ми зараз не в домі Елмора, за такі слова викликав би тебе на дуель. Мною жінка не керувала ніколи, і ніколи такого не допущу! 

Що ж, ось і перший претендент на те, аби вигнати його звідси взаший. 

– Так, в цьому маєтку одна крапля крові – і граф розплачеться. 

Всі знову засміялися – втретє, а я застигла, намагаючись бодай щось зрозуміти. Певно, вони насміхалися над тим, що Арден начебто колись відмовився битися з кимось на дуелі – як там звали того типа?.. Але чому ж це він мав розплакатися від виду крові? 

Арден один був сильнішим за усіх у цій кімнаті. Ще ніколи ані мені, ані Розмарі у її короткому житті не доводилося зустрічати когось настільки потужного. Окрім… Крижана магія Кіріана Лор’єна вигулькнула в пам’яті, і я мусила подумки погодитися, що вона таки якщо не переважала, то точно не була слабшою за Арденову – принаймні, так мені здавалося. 

– А ти що тут застигла? Рухайся геть, до жінок! 

Я настільки заглибилася у свої думки, що голос високого чоловіка, звернений цього разу до мене, став повною несподіванкою. 

– Перепрошую? – запитала я дещо розгублено, стискаючи сильніше чорнильну ручку. Чомусь я відчувала себе так, наче мені знову сімнадцять, і це я намагаюся вперше влаштуватися на роботу на кухю. 

– До жінок! Тут найматимуть кухарів. Челядниці і кухарки – у малій залі. 

То ось чому тут було так мало жінок! Їх просто витіснили у окремий зал. От тобі й чесна конкуренція. Тепер я дивилася на тих двох, що таки зосталися тут, з більшою повагою – і водночас розуміла, чому ж вони тиснулися до стін. 

– Я вже працюю у Зимовому замку, – почала я. – І не раджу так зі мною говорити. 

На лиці чоловіка вмить з’явилася усмішка – крива й неприємна. 

– О, я з тобою ще й не так поговорю. 

Його долоня потягнулася до моєї щоки – вочевидь, щоб потріпати її чи вщипнути, і тільки те, що я різко відхилилася вбік, допомогло цього уникнути. 

– Краще б так не робити зі своїм майбутнім керівником, крихітко, – зловтішно протягнув чоловік. – Бо так можна й лишитися без роботи. 

Я не знала, хто це такий – ніколи раніше ані мені, ані Розмарі не доводилося бачити цього лиця, а імені я не чула. Й, відверто кажучи, чути вже не хотіла. 

Злість почала підійматися у мені розрахованою прохолодною хвилею, і я нарешті відчула себе не випадковою гостею у цій залі, а володаркою ситуації – ким я, власне, й була. І настав нарешті час показати це і цим надутим снобам. 

– Боюся, без роботи залишитеся саме ви, – лагідно сказала я. – Бо говорити так з головною кухаркою замку – точно не найкраща тактика на співбесіді. 

Лице чоловіка зблідло всього за кілька митей – з вдоволено-засмаглого воно стало блідо-жовтим, а ще за кілька митей – буряково-червоним. 

– Ти?! Ха! 

Він озирнувся до своїх товаришів, шукаючи в них підтримки. Ті переводили погляди з нього на мене невпевнено, ще не знаючи, на чий бік пристати. Я презирливо скривилася. Чи потрібні мені такі кухарі на кухні? Що будуть ставити під сумнів будь-яке моє рішення, а до того ж стануть небезпекою для кожної жінки, яка опиниться на роботі у замку? 

– До тебе я працювати не піду ні за які гроші, – чоловік склав руки на грудях і задер голову так, що я могла дивитися тільки йому прямо в гострі великі ніздрі. 

– А вас ще ніхто й не кликав. І вже й не покличе, – холодно відізвалася я. – Тож можете забиратися геть вже прямо зараз. 

Кімнатою пронеслася ціла хвиля шептів – збентежених, обурених і надзвичайно здивованих. Очі десятків чоловіків схрестилися прямо на мені, і від цього шкірою пройшлися сироти. У повітрі повисла напруга, і я вже почала думати, що сказала щось страшенно не те. 

Та ким ж на біса був цей чоловік?..