Розділ 38. Відбір кухарів

Я тільки-но закінчила снідати – сирники з полуничним сиропом і кава – коли Ейвор влетіла на кухню, а прямо за нею статечним кроком зайшла й пані Циндра. 

– Марі, дорогенька, а чому це ти ще тут? – запитала економка, стурбовано насупившись. Я ж тільки підняла брови у нерозумінні. 

Спалося мені чудово, але через пізній відбій і прокинулася я набагато пізніше, ніж звикла – вже коли сонце міцно засіло на небі, освітлюючи засипані снігом дахи. Кандолін таки був прекрасний – особливо з висоти вежі, в якій мене поселили. 

– Кухарі вже зібралися у головній залі, – додала вона, і в погляді її з’явилося засудження. – П’ятдесят, не менше! І вони на тебе чекають. 

Я зірвалася з місця. 

– Вже? – пискнула я, починаючи носитися по кімнаті. Каву швиденько допила, вмила обличчя проточною водою, поправила сукню, фартух, відкинула в сторону ненависного чепчика, що простягнула пані Циндра. 

– Вже, – підтвердила та. 

Вона сказала ще щось, та я вже нічогісінько не чула – неслася вгору сходами. Коли я на всіх парах влетіла до зали, виявилося, що пані Циндра анітрохи не брехала – у кімнаті й справді скупчилося з півсотні людей, стояв гамір, гомін – і зовсім ніхто не звертав на мене ані найменшої уваги. 

Переважно там були чоловіки – звісно ж, пані Циндра шукала не кухарок у якийсь літній маєток, а справжніх вмілих кухарів для найбільшого балу сезону! Я скривилася, намагаючись вишукати поглядом принаймні одну жінку. Їх виявилося всього кілька – сором’язливих у куточках зали. 

Ніхто, здавалося, з ними не говорив, натомість чоловіки купчилися у компанії. Більшість з них вбралися у парадні білі кителі, а деякі навіть стояли у високих кухарських шапках. В бальній залі все це дійство виглядало страшенно недолуго. 

– Доброго дня! – голосно сказала я, плескаючи в долоні та намагаючись привернути увагу до себе. 

Кілька митей я чекала, поки усі голови повернуться до мене. Втім, цього не сталося. Розмови як велися, так і продовжилися далі, і ніхто навіть не кліпнув на мене оком. І не через те, що не почули – бо я ж таки вміла говорити голосно, коли слід – а через те, що зовсім ніхто не побажав звернути на мене увагу. 

Кілька найближчих кухарів повели роздратовано головою, наче відганяючи набридливу мошку – і цією мошкою, звісно ж, була я. Від здивування я навіть не одразу взялася за якісь подальші дії – просто застигла серед зали, насупившись. 

І як я мала відібрати собі помічників тут, коли зовсім ніхто не збирався сприймати мене серйозно? 

– Ви – від лорда Елмора? – почувся тихий, спокійний голосок збоку. Я озирнулася туди, і побачила одну з двох жінок, що до того підпирала стіну у куточку. 

Я кивнула. 

– А… коли прийде головний кухар? – запитала вона знову, намагаючись виструнчитися та витягнути шию до дверей. 

– Стоїть перед вами, – пригнічено буркнула я, вигинаючи губи. Що ж, таки цей світ не надто сильно й відрізнявся від мого. І тут про мене будуть думати менше через речі, на які я аж ніяк не можу повпливати. 

Губи жінки почали поволі розпливатися у невпевненій посмішці, але коли вона таки зрозуміла, що я серйозно, насупилася не гірше за мене. 

– Зачекайте…. Що? – вона навіть відступила на крок від несподіванки. – Справді?.. 

Я коротко кивнула. Зривати свою несподівану злість на жінці, що єдина звернула на мене увагу, було б зовсім неправильно. 

– П-пробачте, – пролепетала вона. Я відмахнулася. 

– Забудьте. Що ж, почнемо тоді з вас. 

Я дістала з-за пазухи щось, що найбільше нагадувало блокнотик – ох, як і намучилася я вчора, поки намагалася його знайти у місті – і чорнильну ручку. Ця заправлялася вже чарами, тож можна забути про надокучливі чорнильниці! Жінка біля мене знову зіщулилася, а я вже приставила перо до паперу. 

– Ваше ім’я? 

– Ліліана Веліт. 

– На яку посаду подаєтеся? 

– Помічниця кухаря, – жінка сказала це невпевнено, і в мені почали зароджуватися деякі підозри. Втім, я поки тримала їх при собі. 

– Що ви вмієте готувати? 

Звісно, спершу я мала запитати про попередні місця роботи, та вирішила навмисне впустити цей пункт. Перш за все через те, що всі ці назви мені майже напевно нічого не дали б – вже ось як тиждень спогади Розмарі були тихі, як ніколи, і я ледь відчувала їх на задвірку свідомості. 

Як я й почала очікувати ще кілька тижнів тому, вони почали зникати. Кілька днів, і я залишуся у цьому невідомому світі зовсім сама. 

Жінка переді мною точно не помітила, що я щось пропустила. Та замислилася вона всього на мить. 

– Дайте подумати… Звісно ж, вісім основних соусів, усі види м’яса, що тільки можна знайти в Кандоліні. Я вмію обходитися з піччю з зачаклованої глини, знаю, як обробляти рибу… – вона замовкла ще на мить. – У королівському палаці я готувала до подачі усі страви під час балів, тож знаю, як їх гарно викласти… 

Я спинила її рукою. 

– Цього цілком досить, – зауважила я, бо відчула, що жінка може продовжувати далі й далі. Деякі з речей, які вона вказала, не вміла і я – зокрема, про піч з зачаклованої глини чути довелося вперше.