Страви сердечні

Розділ 37. Інвестиція

Я кліпнула, і за мить чоловік вже відступив в сторону, знову пропускаючи мене у кімнату. 

– Дами, – Кіріан з лінивою грацією підійшов до стола та поцілував долоню найближчій до себе дівчині. – Боюся, наш приємний вечір доведеться завершити раніше. Справи не чекають. 

Він допоміг їй звестися, попри те, що лиця усіх до однієї дам очевидно вказували, що вони вкрай невдоволені. 

– Побачимося пізніше, – він притримав двері для жінок, і якщо я знала хоч щось про цей тон голосу, то він означав одне: бачити жодну з них знову чоловік не планував взагалі. 

Щойно остання переступила поріг, наостанок обпаливши мене вкрай невдоволеним поглядом, він підсунув мені стільця. 

– Сідай, пташко, – стілець під впливом магії м’яко ткнувся мені під коліна, а тоді сам під’їхав до столу. Лор’єн вже дістав ще два пусті келихи, а тоді налив у один з них біле вино. 

Льодяні іскри підхопили його й понесли до мене – прямо у долоню. Випадково я торкнулася кількох з них – й ледь не зойкнула, бо вони були такі ж холодні, як можна було б припустити з їхнього вигляду. А я цього зовсім не очікувала – бо магія Ардена була зовсім інша. Не холодна й не пекуча – тепла. 

Тим часом чоловік налив зовсім трохи у другий келих й сам зробив ковток. Я спостерігала за тим, як скло під його пальцями повільно пішло памороззю. 

– То що? – ліниво запитав він, примружуючи очі. – Таки розповіси? 

Я стрепенулася та відставила келих на стіл. 

– Я писала вашому… – я запнулася. – Джозефу Лор’єнові. Приблизно тиждень тому. 

Кіріан здійняв брови. 

– Мій батько навряд чи дасть тобі відповідь. Він, на щастя, упокоївся з миром. 

Було щось у його голосі – якась в’їдлива, ледь помітна насмішка, що змусила мене стрепенутися. Втім, я не дам цьому збити мене з пантелику. Вкотре. 

– Я писала щодо пропозиції інвестиції. 

– Хочеш вкластися у справу Лор’єнів? – з іронією запитав чоловік. Його біле волосся зблиснуло у світлі свічок, коли він опустився на крісло навпроти мене. 

– Навпаки.

Чоловік зробив ковток вина. 

– Зовсім не здивований. Усі мріють прибрати до рук грошики батька, – він білозубо мені посміхнувся, але ця усмішка була зовсім недоброю. – То для чого вони потрібні тобі, пташко?

До кімнати зайшов служник у формовій лівреї, і я отримала кілька додаткових митей, аби обдумати відповідь. Щойно хлопець – той самий, що провів мене до дверей – зібрав усі пусті та брудні тарілки, залишаючи стіл майже пустим, Лор’єн поманив його до себе пальцем та прошепотів щось на вухо. 

Служник кілька разів кивнув, а потім спритно забрався геть. 

– Для моєї справи. Відкриття цукерні. 

Я помітила точну мить, коли очі Кіріана Лор’єна спершу скептично примружилися, а тоді – здивовано розширилися.

– Цукерні? – повторив він повільно, також відставляючи келиха. 

– Так, – я видихнула, помітивши в ньому першу іскру інтересу. Потім набрала повітря, готуючись видати заздалегідь придуманий текст: – Цукерня – це зовсім новий формат для Кандоліну, але попри ризики, є усі шанси здобути успіх. Форма і текстура шоколадної цукерки ідеально підходить для того, аби дами могли їсти їх, не знімаючи рукавичок!.. Окрім того, це ідеальний подарунок, вони можуть довго зберігатися та не псуватися. І, звісно ж, ми можемо розробити дієтичні версії… 

Лор’єн зупинив мене піднятою рукою. Я завмерла на пів слові, відчуваючи, як серце то падає в шлунок, то підіймається до самого горла. 

– Облиш, Розмарі, – чоловік відкинувся у кріслі, закидаючи ногу за ногу. 

Втім, я не облишила. 

– Я знаю, це звучить не надто надійно, але переконую вас–

Лор’єн видихнув, і від його подиху холод пішов усією кімнатою. Чоловік підняв руку, клацнув пальцями, і тієї ж миті морозні голки його чарів, що вже майже зникли, знову закружляли над його долонею. Я відчула в животі щось дивне – і знайоме. 

А наступної миті мені на коліна впала коробка. Я повільно перевела на неї очі – це був пустий пакунок з-під моєї цукерки. Тієї, що я надсилала дворянам. 

Кіріан Лор’єн ось так ось просто відкрив маленький портал – і для чого? Аби дістати порожню коробку. Скільки ж в нього було сил?.. 

– Я отримав твоє послання, – мовив він, ліниво змахуючи рукою з келихом. – Та було б не зайвим наступного разу прикласти до нього й листа та зворотну адресу. 

Я розширила очі та відкрила рота. А тоді закрила його і знову відкрила. 

Та не могло такого бути! Я підписала усі листи, поставила адресу, написала своє ім’я! Втім, і Лор’єн точно не брехав – вочевидь, лист десь загубився дорогою. Раптом пригадалося попередження пані Циндри про те, що відповіді через артефакт зв’язку чекати не варто через злам. Що ж, виходить, вона значно серйозніша, аніж думалося раніше. 

– Та нічого страшного, – коробка злетіла з моїх колін й опинилася в довгих блідих пальцях чоловіка. – Здається, нас однаково звела сама доля. Та підкажи мені – хто ж зачакловував ці… цукерки?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше