Розділ 36. Зустріч у "Жоржині"

– О, ось і наше вино!

У кімнаті почувся переливчастий сміх, але він спинився відразу ж, як жінка – одна з трьох, що сиділи за столом – побачила, що я не маю із собою вина та, вочевидь, навіть не працюю у “Жоржині”. 

На мить я подумала, що потрапила не в ту кімнату – невеликий, але щільно заставлений столик оточували тільки метри шовків та оксамиту. Втім, мій погляд метнувся трохи далі, до вікна, і тоді я помітила його. 

Чомусь в мене навіть не виникло сумнівів у тому, що цей чоловік – високий, у блакитно-сірому жакеті зі складною вишивкою та сигарою у зубах – це Кіріан Лор’єн. Певно, через те, що якби мені потрібно було описати його тільки одним словом, я б обрала таке – багатий. 

Він повільно обернувся через плече, ліниво озираючи мене, і підняв одну брову – впевненим, владним жестом. Все в його рухах і поставі було наче зовсім трохи сповільненим – навмисно. 

– І хто ж ця пташка? – майже промуркотів він, ступаючи кілька кроків до мене. Він відкинув сигару, не дивлячись, і вона впала точнісінько у мідну різьблену урну. – Не пригадую тебе. 

Одна з дам за столиком різким, голосним звуком розкрила віяло, і чоловік роздратовано збрижився на лиці. 

– Кіріане, ти ж обіцяв більше нікого не кликати, – майже пролепетала дівчина, грайливо вдаряючи віялом чоловіка по руці. Той від неї тільки відмахнувся, підступаючи ще на крок до мене. 

То все ж це дійсно був Лор’єн. Він був молодий – точно не старший від тридцяти, з довгим, практично білим волоссям, що гладкою лавиною спадало йому на плечі й на спину. Я, сама того не помітивши, зробила маленький крок назад – бо чоловік й справді наблизився до мене аж надто близько, і погляд його був не надто приємним. 

Про що я думала, коли пішла сюди сама-одна, не сказавши взагалі нікому? 

П’ятка вдарилася об поріг, і я ледь не полетіла назад. В мить чоловік підняв руку, і від одного його помаху двері різко зачинилися – рятуючи мене від падіння і водночас відрізаючи шлях до втечі. 

Долоня чоловіка – бліда, з довгими, виразними пальцями, потягнулася до мене й підхопила мою руку, допомагаючи втримати рівновагу. 

– То пташка вміє співати, чи ні? – запитав він, підіймаючи кутик рота у подобі на усмішку. Він схилився до мого лиця – значно ближче, ніж потрібно б було для будь-якої розмови, і схилив голову, роздивляючись мене. 

А лице в нього було привабливе – можливо, навіть занадто. Ідеально рівний, тонкий ніс, світлі, майже невидні брови та вії й темні, як дві вуглини, очі. 

– Мене звати Розмарі, – видушила я, намагаючись відійти від чоловіка боком. Він відпустив мою долоню, провівши по ній наостанок пальцями, й нарешті відступив, спираючись на туалетний столик. 

Я не могла відірвати від нього погляду – і не в останню чергу через те, що відчувала, як навколо нього й далі вирувала магія, яку він так побіжно і зовсім без зусиль використав. Краєм ока я бачила блакитні, льодяні іскорки, що вислизали з поля зору, варто мені було придивитися до них уважніше. 

– Розмарі, – повторив він неспішно, прокочуючи ім’я язиком. – І хто ж ти така, Розмарі? 

Він махнув пальцем, і до нього підлогою проїхався стілець, на який чоловік і всівся, без жодного жалю повернувшись спиною до трьох жінок за столом. Ті, звісно ж, не залишилися вдоволеними таким поворотом подій, і принаймні двоє з них дивилися на мене вовком. 

Втім, все це я бачила тільки на периферії, адже відвести погляд від Кіріана Лор’єна було майже неможливо. Він нагадував небезпечного звіра, що не нападає, тільки поки дивишся йому прямо у вічі. 

– Я прийшла через це, – я потягнулася до кишені й протягнула чоловікові листочок, що вже пройшов тільки сьогодні через чимало рук. Заломи на папері стерлися, і виглядав він так, наче я дістала його зі смітника. 

Лор’єн насупився у нерозумінні, але прийняв папірець, а коли розгорнув його, гмикнув. 

– Ха! – він повернувся до дам та помахав перед ними листочком. – Я вже й забув про цю невелику оборудку.

Він ще раз покрутив листочок у руках, а тоді закинув його до урни – таким самим відпрацьованим жестом, що й сигару раніше. Потім він повернувся до мене. 

– На жаль, Розмарі, твої послуги мені не знадобляться, – у його голосі не було жодного жалю, а я насупилася. Які послуги? Я все ще так і не з’ясувала, що взагалі означав той папірець. 

Втім, я не встигла запитати, бо Лор’єн ще не закінчив: 

– Підробкою тут не обійтися. Ні, я маю знайти саме ту куховарку, і тільки її. Ті чари… – він мрійливо зітхнув, але його лице навіть на мить не втратило спокійного, виваженого виразу. – Ні, змавпувати їх не вийде нізащо. 

– Про що ви говорите? – нарешті запитала я, вклинившись у павзу. Кіріан знову зосередив на мені очі, насупившись. 

– Як це ти прийшла сюди, не знаючи, навіщо?..

Я знизала плечима. 

– Торговець солодощами передав мені цей папірець. Сказав прийти сюди о восьмій. Я просто хотіла з’ясувати, що ж це мало означати. 

У погляді чоловіка чіпкість змінилася на нудьгу. 

– Зрозуміло. Що ж, Розмарі…