Розділ 35. Таємнича записка

День пройшов клопітно, але швидко. Я зробила замовлення у дуже балакучої, але надзвичайно привітної пані Лель, забігла зі своїм довжелезним списком продуктів на місцевий ринок та прикинула, куди забігти завтра (бо кожен кухар, що хоч на дрібку себе поважає, знає, що ловити на ринку після обіду нічого – потрібно приходити вдосвіта), а ввечері направила стопи до готелю “Жоржина”. 

Кілька разів я зупиняла перехожих, аби запитати дорогу, і дивилися на мене так, наче я просила про аудієнцію в короля, не менше. Спершу я думала, що все це через те, що моя темно-синя проста сукня та надто велике пальто видавали з мене особу не надто заможну, але потім виявилося, що я помилилася. 

Навіть якби я вбрала свою найкращу сукню, біля “Жоржини” я б відчувала себе, як мураха, до того ж брудна. Готель “Жоржина” й справді більше скидався на імператорський палац, ніж сам палац – а я його бачила в обід, коли металася містом у пошуках крамниць. 

Білі величні колони здіймалися в небо, шпилі наче пронизували самі хмари, а золото, що тут було, певно, скрізь, сліпило очі не гірше за літнє сонце. “Жоржина” виявилася восьмиповерховим палацом – інакше будівлю й важко було назвати, і могла б легко витримати конкуренцію навіть з найошатнішими земними готелями. 

Перед дверми ростом у дві мене стояли, виструнчившись, два швейцари у червоних лівреях. Поряд у чорному непомітно примостилася охорона – і в цю мить в мене з’явилися серйозні сумніви, чи вдасться мені потрапити до готелю взагалі. 

Я кинула погляд назад – на міську ратушу, на верхівці якої розташувався гігантський годинник. За п’ять восьма. А я не любила спізнюватися. 

Я ще раз підкотила рукави пальта та ступила на першу сходинку. В ту ж таки мить я відчула, що погляди усіх людей, що стояли перед входом, схрестилися на мені. А що, як все це був жарт? 

Всередині з’явилося страшенне бажання просто повернутися та піти назад – до маєтку Ардена. Допоможу Ейвор із вечерею, влаштуюся у якійсь кімнатці та нарешті відпочину. Можливо, той продавець просто надурив мене – хотів відплатити за приниження з тією злощасною цукеркою. 

Певно, й не чекав ніхто мене на восьму у цьому неймовірно багатому готелі – і ще певніше, що ніхто мене сюди й не пустить. 

– Перепрошую, пані, – один зі швейцарів торкнувся мого плеча, змушуючи спинитися. – Ви до кого? 

Мовив він це таким тоном, наче це була суто формальність – він знав, що ні до кого тут я прийти не можу. А думка про те, що я могла зупинитися у цьому готелі й взагалі була надто крамольною, аби прослизнути в його голові. Втім, я розуміла. 

Враз спітнілими пальцями я потягнулася до кишені. 

Очі швейцара примружилися, але коли я дістала зіжмаканий листочок, він трохи здивовано схилив голову. 

– До Кіріана Лор’єна. 

Чоловік гигикнув. А тоді зробив це знову, але вже здивовано, наче думав, що зараз я засміюся разом з ним, підтримуючи жарт. І тільки в цю мить, як на зло, я таки згадала, звідки мені було знайоме це ім’я. 

Точніше, прізвище. Саме Лор’єнові я надіслала останнього листа з пропозицією вкластися у мою справу. Ось тільки не Кіріанові, а Джозефові. Втім, сумнівів, що вони були якось пов’язані, в мене не лишалося. 

Я мовчки простягнула папірець швейцарові. Той взяв його двома пальцями, наче я передала мертвого таргана, не менше, і перевірив на світло, як велику купюру. Знову кинув погляд на мене, а тоді кивнув другому чоловікові на дверях. 

Я очікувала, що мене проведуть всередину через ці розкішні величезні двері, або ж проженуть геть, але сталося зовсім не так. Один зі швейцарів, злодійкувато озирнувшись довкола, поманив мене пальцем, а тоді повів в сторону, але все ще вздовж шикарно-білої стіни готелю. 

Ми спинилися біля однієї з колон. Чоловік у червоній лівреї майже притулився до неї, закриваючи мені огляд і, вочевидь, щось зробив – бо колона враз виявилася не просто колоною, а майстерно замаскованими дверми.  

Саме ці двері прочинилися, утворюючи зовсім невелику щілину, куди могла би протиснутися тільки якась мала дитина. І, вочевидь, я – бо саме на неї мені вказав чоловік. 

– Коридором вперед, а тоді – направо. У обідній залі проведуть до потрібного столика, – ледь не прошепотів чоловік. 

Я була впевнена, що ніхто не може побачити нас з вулиці: “Жоржина” не була оточена мурами чи парканами, але кущі троянд, півоній і маленькі ялинки навколо цілком справлялися зі своєю роботою. 

Та я все ж кивнула швейцарові, забрала з його руки записку – чи то радше пропуск – і пройшла всередину. Тут навіть проходи для слуг виглядали настільки ошатними, що з них ледь не сипалася позолота. Та я не роздивлялася красу навколо, бо час підтискав, і я швидко пролетіла коридором, і тільки коли вийшла до ще більш багато оздобленої розвилки, згадала повернути наліво. 

Я не йшла у темряві. Втім, яскраве світло сотень свічок і кришталевих люстр однаково виявилося несподіваним, і мені довелося примружитися перед тим, як я роздивилася залу, у якій я опинилася. 

Я вийшла у ресторані “Жоржини”, не інакше. Від багатіїв та дворян, що розвалилися на кріслах, стільчиках та оксамитових диванчиках за столами, мене відділяв тільки тонкий напівпрозорий тюль. Тут і там носилися вишколені офіціантами з пляшками дорогого вина та тацями, наповненими вишуканими стравами.